Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

222
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 97
Перейти на сторінку:
зво­дить у йо­го все на нер­ви й ка­же, що він по­добріє і по­ве­селішає знов. Мо­же бу­ти, але по­ки що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.

Вона увійшла до са­ло­ну, а пан­на Марія по­вер­ну­ла з Оря­ди­ном. Спря­тав­ши не­замітно по­су­ди­ну зі сто­ла, відда­ли­ла­ся з кімна­ти, і ми ос­та­лись самі.


Я сто­яла ко­ло сто­лу і пе­рег­ля­да­ла якісь свіжі ча­со­пи­си, що пан­на Марія скла­ла для ме­не, а він сто­яв та­кож тут і ла­го­див си­га­ре­ту для ста­ренької да­ми. В сусіднім са­лоні гра­ла Зо­ня. Нині не мог­ла я му­зи­ки слу­ха­ти, як зви­чай­но. В мені самій хви­лю­ва­ло так чуд­но, чуд­но… чи сум­но, я вже не знаю. «От, яка стріча на­ша!» - ду­ма­ла я раз по раз, а ча­со­пис так і дри­жав в ру­ках від зво­ру­шен­ня моєї душі.


- А я й не гра­ту­лю­вав [62] вам ще досі ва­ших за­ру­чин! - обізвав­ся врешті по­важ­но. - Але вам і так, пев­но, не­ба­га­то на тім за­ле­жить…


- Мені й на дум­ку не при­хо­дить надіяти­ся чо­гось подібно­го, т. є. гра­ту­ляцій. Не ду­маю вза­галі над подібни­ми ре­ча­ми.


- І від ме­не?


- І від вас, і від інших. Че­рез те не зміниться нічо­го для ме­не.


- Так ви хо­че­те зміни? В чім же, напр.? - І він звер­нув свої ве­ликі блис­кучі очі ціка­во на ме­не, мов хотів ме­не до дна душі розсліди­ти.


Я відповіла йо­му спокійним, пов­ним пог­ля­дом. Що він хотів в мені збаг­ну­ти, ко­ли вже знав так док­лад­но, що я бу­ден­на лю­ди­на? Опісля ска­за­ла я:


- Зміни в тім, щоб мог­ла роз­по­ряд­жа­ти своєю осо­бою чи там своїм я так, як са­ма хо­чу.


- Хіба ж так не є?


- Бачите, що ні.


- Виходить, що ви не чуєте­ся вповні щас­ли­вою, чи влас­ти­во вдо­во­ле­ною?


- Ні, але про­шу (і я всміхну­ла­ся), не жа­луй­те ме­не для то­го!


- Ага, ви боїте­ся то­го співчут­тя!


- Вашого не мен­ше, як і дру­гих. Не­на­вид­жу те чут­тя!


Він усміхнув­ся ве­се­ло.


- Не знаю, чи всі зго­ди­ли­ся б з та­кою ва­шою дум­кою.


- Нехай кож­дий ду­має і відчу­ває, як собі хо­че. Я од­на не зно­шу співчут­тя. Я пе­ре­ко­на­ла­ся, що че­рез те дух дрібніє. По­ду­май­те ли­ше, чу­ти вічний плач і жалі над со­бою, гу! Не­мов каліка без рук і ніг або без очей!… І це має бу­ти якимсь до­ка­зом «лю­бові ближнього»?


Він засміявся, а я з ним, од­нак на­си­лу.


- Так ви во­ли­те бо­ротьбу і са­мо терпіння?


- В дечім во­лю. Впрочім, я люб­лю бо­ротьбу (і я ди­ви­ла­ся на йо­го пов­ним, спокійним пог­ля­дом), але та­ку, з кот­рої чо­ловік ви­хо­дить сильнішим і чистішим. Та­ку бо­ротьбу люб­лю!


- Так боріться!


- Задумую.


- Тепер са­ма най­ліпша по­ра.


- Ви іронізуєте.


- Я? О, зовсім ні; і я бо­ров­ся!


- Як бо­ро­ли­ся?


- А так, щоб до­би­ти­ся до цілі.


- І що ж?


- Утомився.


- Втомилися, і чи на­завсігди?


Він здвиг­нув пле­чи­ма.


- Ви мо­же­те ми­мо то­го до­би­ти­ся сво­го, зна­чить: у вас не мо­же ніхто відби­ти по­зи­тив­ної цілі, - ска­за­ла я, - то­му що до­би­тись до неї за­ле­жить від вас са­мих, але я? По­ду­май­те собі, яке жит­тя пе­ре­до мною! Яка ціль у ме­не!


- Так при­ду­май­те собі яку-не­будь.


- Чи це мож­на?


- Можна.


- Що ж ви при­ду­ма­ли би на моїм місці?


- Я при­ду­мав би пер­ше… і то най­пер­ше роз­ру­чи­ти­ся.


- О, це не­мож­ли­во, це зовсім не­мож­ли­во, па­не Оря­дин! - відповіла я ско­ро, спо­ло­ха­на не­ма­ло наг­лим чут­тям, не­мов­би він на­ру­шу­вав ти­ми сло­ва­ми тай­ну моєї душі, що тліла на дні її й існу­ва­ла більше як чут­тя, ніж як сфор­мульовані за­ри­си яких-не­будь ду­мок!


- Виддте? Ви вже аж на­ля­ка­ли­ся! - ска­зав він з лег­ким відтінком глу­му в го­лосі. - А од­нак це, на мою дум­ку, по­вин­на би в вас бу­ти пер­ша ціль, ко­ли пе­ресвідчи­ли­ся, що ви не… не­за­до­во­лені…


- З то­го… ро­зумієте ме­не?… з то­го не­ма в ме­не ви­хо­ду! - відповіла я ти­хо. - Але скажіть щось інше, щось, що не бу­ло би злу­че­не з тим!


Він знов здвиг­нув пле­чи­ма.


- Далі я не знаю. Хіба ка­зав би ще «бу­ти щас­ли­вим», але це та­кож злу­че­не з тим, що ви боїте­ся на­ру­ши­ти!


- Що я бо­юся на­ру­ши­ти! - про­шеп­та­ла я лед­ве чут­но за ним, не­мов зав­ми­ра­ючий відгомін йо­го го­ло­су… - А крім то­го, не­ма вже нічо­го, па­не Оря­дин?


- Та що ж би? Чо­гось неп­ри­род­но­го не мо­же­мо здо­бу­ва­ти на­ши­ми людськи­ми мізер­ни­ми си­ла­ми і на­шим чут­тям: ми ж лю­ди!


- Так, ми лю­ди! - ска­за­ла я і хотіла до­да­ти: «А мені все зда­ва­ло­ся дав­но, що я бу­ду ду­же, ду­же щас­ли­вою!», але не ска­за­ла цих слів, за­да­ви­ла їх.


Він сто­яв он там не­да­ле­ко від ме­не, мов­би не той сам, що звав ме­не ко­лись своєю царівною, ру­сал­кою пре­гар­ною, мов­би не упи­вав­ся ніко­ли моїм ви­дом, не цілу­вав ніко­ли ані од­но­го пальця моєї ру­ки, і що все те ви­ко­ха­ла ли­ше моя уява, а йо­му щось подібне ані на дум­ку не при­хо­ди­ло; зда­вав­ся якимсь та­ким пе­ре­ня­тим са­мим су­хим, чис­тим ро­зу­мом, наст­роєним більше до глу­му, ніж до зро­зуміння якої-не­будь душі, що я бо­яла­ся послідні сло­ва ви­мо­ви­ти. Впрочім - по­що? Що­би по­жалів? Ні! І я відвер­ну­ла­ся гор­до від йо­го…


В сусіднім са­лоні кінчи­ла Зо­ня гар­ний твір Шу­ма­на різки­ми, ко­рот­ки­ми акор­да­ми. Я звер­ну­ла­ся до неї ту­ди, що­би по­дя­ку­ва­ти їй за гру, кот­рої нині май­же не слу­ха­ла, і що­би вже поп­ро­ща­ти­ся. Вже пе­рей­шла «огне­ву про­бу», кот­рої так бо­яла­ся, пе­ред кот­рою, йду­чи сю­ди, аж дзво­ни­ла зу­ба­ми. Те­пер ус­по­коїла­ся аж до хо­ло­ду і хотіла йти геть.


Він і собі вий­шов з кімна­ти.


Попрощавшися з усіма, вий­шла я, а на подвір'ї стріну­ла йо­го зно­ву; че­кав на ме­не.


- Хочу про­вес­ти вас до­до­му, - ска­зав, за­пи­на­ючи ста­ран­но своє пальто аж під шию, - щоб не за­мерз­ли. Цього би вам Лор­ден ніко­ли не прос­тив. А рrо­роs [63] то­го, - до­дав опісля побіжно, - чи ви дійсно хо­че­те за йо­го йти?


- Не «хо­чу», тільки му­шу.


- І що ж це зна­чить: «му­шу»?


Я відповіла йо­му щось про «обста­ви­ни, за­ви­симість, сирітство» і т. п.


- Е, що там! - відповів. - Ко­ли вже му­си­те йти з до­му, то віддай­тесь хоч за та­ко­го чо­ловіка, кот­ро­го мог­ли би ша­ну­ва­ти і кот­рий по­дав би вам інший бит, зна­чить, щоб хоч сто­яли собі ма­теріально пиш­но, а так… що він за один? От нез­нач­ний, зди­вачілий ста­рий пер­га­мент, де вже він вам па­ра! - І засміявся до влас­них слів.


В мені про­ки­ну­ло­ся щось. Не по­чут­тя оби­ди, о ні! і не охо­та обо­ро­ня­ти неп­ри­сутнього Лор­де­на, кот­ро­го я справді ду­же не лю­би­ла і бу­ла би ра­да не ба­чи­ти йо­го вже ніко­ли в житті. Це бу­ла рад­ше якась

1 ... 30 31 32 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"