Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

— Ясновельможний пан заборонив впускати…

Дантез безцеремонно відштовхнув корчмаря та відкрив двері до опочивальні. Єврей ще намагався протестувати, але замовк, коли вахмістр рейтарів, який супроводжував француза, схопив його за бороду, піднімаючи голову догори. Бертран увійшов до приміщення, оббитого узорчастими турецькими тканинами. За столом, заставленим жбанами з вином та олов’яними кубками, сидів шляхтич в темно-синьому, підрізаному в стані вамсі, вишитому золотими нитками, прикрашеному золотими нашивками та майстерним підвісом. Чоловік був у силі віку, з посивілими скронями, навоскованими, підкрученими догори вусами і підстриженій за шведською модою борідкою. На колінах пана-брата сиділи дві повії в атласних пурпурних сукнях, які оголювали шию та плечі аж до кінців дужих, рум’яних грудей. Одна з гулящих дівок була руда, з волосами, заплетеними у довгу косу, переплетену стрічками, друга ж була темноволосою, зі злегка розкосими очима.

Шляхтичем же був сам Зигмунт Пшиємський, гербу Равіч, генерал коронної артилерії.

— Бал закінчено, мої дами, — сказав він і вільним, хоча й рішучим рухом зігнав повій з колін. — Залиште нас одних та почекайте в великій залі. Я з вами ще не закінчив!

Хихикаючи, але й надувши губи, повії побігли до двері. Дантез зняв капелюха і вклонився.

— Довго, мил’с’дар, казав ти чекати на себе, — буркнув Пшиємський.

— Прошу пробачення, але ваша милість, пан генерал, часу тут не втрачав, — розсміявся француз. — Схоже, як справжній солдат, кожну хвилю ти обертаєш на забави та задоволення.

— Сьогодні живемо, а завтра — гниємо, ваша милість пане-брате. Зараз у борделі веселюся, а завтра зі смертю в танок піду. Сідай і прямо кажи, в чому справа.

— Приходжу від його милості польнего коронного гетьмана…

По обличчю старого воїна пробігла ледь помітна гримаса. Дантез відразу помітив її.

— Ясно просвітлений пан Калиновський глибоко стурбований тим, що ваша милість не підтримує його військових задумів.

— Не брешіть, мил’с’даре Дантезе, — буркнув Пшиємський. — Забудьте про ввічливі обороти та солодкі слова, бо тут вам не Версаль чи Королівський Замок, а тільки паршива єврейська корчма. А його милість пан гетьман з охотою бачив би мене в могилі. Разом з рештою панів ротмістрів та полковників. У всьому коронному військові, хіба, немає хоча б одного чоловіка, на якого він би не казав сукин чи курвин син. Я сам — солдат, і власні повинності мені відомі. Я слухняний. Але ж військові плани пана гетьмана — то є шаленство. І я не поміняю власної думки, навіть якщо б він звернув мені неаполітанські борги, або ж, якщо б він ці жидовські ссаки, як Ісус Христос, не перетворив чудом на найкраще токайське.

— І ваша милість не боїться так про начальство казати?

— Пан Дантез, — розсміявся Пшиємський, — я — старий солдат. І, мабуть, більше битв провів, ніж ваша милість дівок по стогах облапав. Повір мені, я не боюся гетьманського гніву. Але ж, що знаю, то прямо в очі кажу. Якщо Калиновський спробує зламати білоцерківські домовленості і дати битву Хмельницькому, тоді горе нам!

— Його милість гетьман не хоче допустити, щоб гультяйське козацтво розійшлося по Молдавії. Тут річ йде про цноту дівочу та її честь. Я маю на увазі Донну Розанду…

Пшиємський весело розсміявся. Потім підлив вина до келихів і потягнув великий глоток.

— Честь панни Розанди залишилася в султанськім сералю. А мені відомо, що старий шельма Лупул сватав дівку Калиновському, або ж комусь з його родини, взамін за допомогу проти Хмеля. І в якості зятя буде кращим польський пан, хоч би в нього і солома з чобіт виглядала, ніж п’яний, дьогтем помазаний Тимішко. І заради власне такої справи, ба! — приватної — Калиновський бажає пожертвувати коронним лицарством, з таким трудом зібране для захисту Речі Посполитої. Він хоче виставити на певну поразку мої гармати, моїх пушкарів та фейерверкерів, зброю, яку я отримав в спадок після його милості небіжчика Кшиштофа Прцішевського, який сам її немов би у самого диявола з пащі вирвав. А я кажу а все це: veto!

— І пан не боїться гетьманського гніву?

— Polonus nobilis sum, omnibus par[82]. Послухай, мил’с’дар кавалер, що тобі скажу. Anno Domini 1646, я повинен був вербувати в Короні піхоту для твого короля Людовіка, якого придворні підлизи називають Сонцем Версалю. Але я волів служити Речі Посполитій, хоча тут поганенько з дукатами чи рейхталерами. Але ж волію на Диких Полях сидіти, ніж в Версалі. А знаєш чоиу, милостивий кавалере?

— І дійсно, ніяк відгадати не можу, пане генерале.

— Бо тут, в Короні Польській, я вільна людина і обиватель, в твоїй Францеї я мусив би тихенько сидіти, волю королівську сповнювати і не буркотіти. А якби не послухав, тоді б голову віддав на катівському пні, або ж до Бастилії б відправився, в каземати. Або ж від отрути пішов з цього світу, можливо, від стилету таємного вбивці, як граф Валленштейн[83], якого за наказом тирана вбили двадцять років тому.

— Якби ваша мил’с’дар був в згоді з гетьманом, тоді б маєтності вашої милості підлягли б… значному примноженню. Та що тут довго говорити — якщо мил’с’дар підкріпить плани його милості Калиновського та успокоїть солдатню, що мислить про конфедерацію, я готовий від від імені гетьмана винагородити вас. Десять тисяч червінців — то багатий подарунок, якщо тільки ваша милість не цінить себе вище. Талери, мій пане Пшиємський, завжди мають кращий смак, ніж віра. Цю істину, як славний воїн, ви повинні розуміти добре…

— Це ти послухай, пан француз, — вибухнув генерал коронної артилерії. — Не знаю я, яка там в тебе віра. Чи то ти в Пана Бога віриш, чи то в диявола. Чи може ти religiosus nullus[84], як козаки. Моя віра — це віра у власних людей. В пана Гродзицького, у Фромхольда Вольффа, в пана Сємєновича — хоча раз його ракета мені мало сраку не одірвала — в пушкарів, яких його милість небіжчик Арцішевський на майстрів вишколив. Якщо ти вважаєш, пане француз, що я видам їх на вірну смерть за імовірну чесноту волоської повії, за пару дукатів та велику булаву для Калиновського, тоді ти шельма, лайдак і смердюче бидло!

Якщо Пшиємський сподівався що Дантез схватиться за рапіру, то він помилився. Давній Бертран напевно б так і