Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Хлопчаки невпевнено закивали і знову спробували встати. Чіплялися один за одного, за стіни, вони вперто трималися на ногах.

Я йшла першою, притискала до себе злякану дитину і вела вперед стійких майбутніх чоловіків. Якби не страшна ситуація, я посміялася б над цією картиною.

Подумати лишень, я рятую дітей від монстра! МНС імені Теліциної просто!

Було б кумедно. Якби не було так страшно.

З дому я вискочила першою, притримуючи двері для хлопчаків. Двоє з них вибралися нормально. А третій затнувся і мало не полетів головою вниз.

Не знаю, як я встигла. Але зловила його за комір і різко поставила на ноги. Я відчувала відповідальність за них. Нині навіть більше, ніж за себе.

Рука озвалася різким болем. Але дитина виявилася врятованою. Він спустився на галявину за іншими.

— Тітонько, ми нічого не бачимо, — проблищав один з хлопців, притискаючись до мене збоку.

— Давай руку! — Зажадала я. — І тримай решту. Я бачу. Я вас відведу.

І чому мені здалося, що галявина маленька? Вона виявилася величезною. Щоб дістатися до узлісся, від мене знадобилося стільки сил, скільки я в жодному спортзалі не витрачала. Діти сповільнювалися, але я вперто тягла всіх за собою, поспішаючи опинитися в безпеці. Дівчинка тихо плакала, її руки зісковзували з моєї шиї. Але вона стоїчно притискалася до мене і тремтіла чи то від холоду, чи від страху.

Через все це я не могла навіть толком озирнутися.

Де ж Рейдел? Чи переміг він?

Варто тільки подумати про це, як справа пролунав несамовитий крик. Лісий крик. А слідом за ним…

Я помітила лише рух тіні збоку. А потім її просто знесли.

— Чорт! — заверещала я і з потроєною силою потягла за собою хлопчаків.

Так, вони виснажені. Але мають прискоритися. Або ми тут станемо кормом для монстра!

— Сюди! — ми нарешті дісталися чагарника, за яким нещодавно ховалася я сама.

І якого ми поперлись у цей ліс уночі? Та ще в дощ? Не можна було, що хоча б ранку дочекатися? Може, згодилося б!

— Сидіть тут, — наказала я, усвідомлюючи, що сама їх із лісу не виведу. І опустила дівчинку на землю. — Все буде добре.

Вони майже нічого не бачили. Зате я могла добре розрізнити наляканий на їхніх обличчях переляк. Без проблиску надії.

Я повернулася спиною до галявини. І закусила губу.

Бій продовжувався. Я не уявляла, скільки у Рейдел сил. Але він на рівних виступав проти хвостатого монстра.

— Давай же, — прошепотіла я, напружено спостерігаючи за битвою, яка проходила на таких швидкостях, що людське око просто не встигало все фіксувати.

І тут…

Рейдел оступився. Пропустив удар. Його відкинуло назад із такою силою, ніби збило вантажівкою.

Чоловік упав на мокру землю і одразу ж схопився на ноги. Але меча не підняв.

— Мев, зір пропав! — долинув до мене його крик.

А в мене руки похолонули від усвідомлення, що це для всіх нас означає.