Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

Воно видавалося дуже схожим на велетенські пасма мокрих водоростей, що зміїлися по землі. Лі побіг до корабля, щоб дістати камеру, а я залишився спостерігати й доповідати через радіо. Те створіння рухалося повільно, і я легко міг би його перегнати. Я був скоріше збуджений, аніж стривожений. Подумав, що знаю, якого виду це створіння — я бачив зображення підводних лісів коло берегів Каліфорнії — але сильно помилявся.

Я бачив, що йому важко. Воно ніяк не могло вижити за температури, на сто п’ятдесят градусів нижчої, ніж у його звичному середовищі. Рухаючись уперед, воно замерзало й затвердівало — з нього кришилися якісь частини, наче скло — але воно продовжувало сунути на корабель, як чорна прибійна хвиля, що постійно сповільнюється.

Я був так здивований, що не думав ясно і не зміг уявити, що воно робитиме. Хоч воно й рухалося до «Цяня», але здавалося повністю нешкідливим, як — ну, як маленький пересувний ліс. Пам’ятаю, що всміхнувся — воно нагадало мені про Бірнамський ліс із «Макбета»…

А тоді я раптом усвідомив небезпеку. Хоч воно й було зовсім неагресивне, але ж важке — а ще й з тією кількістю намерзлого льоду воно навіть за такої низької сили тяжіння мало важити кілька тонн.

Воно повільно, з мукою повзло вгору нашими посадковими опорами… і ті почали підламуватися, ніби на сповільненому записі, як у сні… або в кошмарі…

Тільки коли корабель похилився, я усвідомив, що воно намагалося зробити, але на той час було вже пізно. Ми могли б урятуватися, якби вимкнули світло!

Певно, то був фототроп, і його біологічний цикл запускався сонячним світлом, що проникає крізь лід. Або його могло привабити, як метелика до свічки. Наші прожектори мали здатися яскравішими за будь-що з того, що колись бачили на Європі, навіть за саме Сонце…

А тоді корабель розбився. Я бачив, як луснув корпус, як сформувалася хмарка сніжинок, коли сконденсувалася волога. Згасли всі вогні, крім одного, що хили­тався туди й сюди на дроті за кілька метрів від землі.

Не знаю, що трапилося відразу по тому. Далі, що я пам’ятаю, як стою під тим ліхтарем коло розбитого корабля, а навколо мене натрусило свіжого сніжку. Я дуже чітко побачив у ньому свої сліди. Певно, я підбіг туди. Мабуть, відтоді спливла хвилина чи дві…

Рослина — я й досі подумки вважав її рослиною — не рухалася. Я подумав, чи вона не скалічилася від па­діння; від неї відкололися, наче зламане гілля, великі уламки завтовшки з людську руку.

Основний стовбур знову почав рухатися. Він відірвався від корпуса корабля й поповз до мене. Тоді я впевнився, що те створіння чутливе до світла: я стояв якраз під тисячоватним ліхтарем, що вже перестав хитатися.

Уявіть собі сплющений силою тяжіння дуб, а краще — баньян із численними стовбурами й коренями, що намагається повзти по землі. Він підібрався на відстань п’яти метрів до світла, а тоді почав розтягуватися в боки, поки не утворив навколо мене правильне коло. Імовірно, то була межа його терпимості — точка, в якій світло більше не приваблювало, а відштовхувало.

Після того кілька хвилин нічого не змінювалося, і я задумався, чи воно не вмерло… чи нарешті не замерзло на камінь.

Тоді побачив, що на багатьох гілках почали формуватися великі бруньки. Я наче дивився пришвидшене відео, що показувало, як розпускаються квіти. Насправді, я подумав, що то й були квіти — кожна зав­більшки з людську голову.

Розгорнулися тендітні, прекрасно забарвлені мем­брани. Навіть тоді мені спала думка, що ніхто — і ніщо — ніколи не бачив цих кольорів до пуття, поки ми не принесли сюди світло — те фатальне світло.

Вусики й тичинки легенько коливалися… Я піді­йшов до живої стіни, що оточила мене, щоб точно роздивитися, що коїться. Ані тоді, ані в будь-який інший момент у мене не з’явилося найменшого страху перед цією істотою. Я був певен, що вона не мала лихих намірів — якщо взагалі володіла свідомістю.

Я побачив десятки розкритих різною мірою великих квітів. Тоді вони видалися схожими мені на метеликів, які щойно з’явилися з лялечки — крильця зім’яті, досі слабкі, — я підбирався дедалі ближче до правди.

Але вони замерзали — помирали так само швидко, як і формувалися. А тоді вони одна за одною опали з батьківських бруньок. Кілька секунд вони побилися об землю, як викинута на суходіл риба — і тоді я нарешті зрозумів, чим вони були. Ті мембрани не були пелюстками — то були пливці або їхній еквівалент. Це була стадія вільноплавної личинки цього створіння. Певно, воно більшу частину життя проводить, укорінившись у дно, а тоді посилає цих рухливих нащадків на пошуки нової території. Точно як корали в земних океанах.

Я став на коліна, щоб роздивитися одне з тих малих створінь зблизька. Чудові кольори почали тьмяніти, наповнюватися брунатністю. Деякі з пелюсток-пливців замерзли на тендітні скельця й повідламувалися. Але воно й досі слабко ворушилося, і коли я наблизився, спробувало уникнути мене. Я не міг придумати, як воно вловило моє наближення.

Тоді я помітив, що тичинки — як я їх називав — несуть на кінчиках яскраві блакитні цятки. Вони скидалися на крихітні зірчасті сапфіри — або блакитні очі вздовж мантії морського гребінця — чутливі до світла, але нездатні сформувати справжнього зображення. Я стежив, як жива блакить теж тьмяніла, як самоцвіти ставали сірими і звичайними…

Докторе Флойде — або хтось інший, якщо ви це чуєте, — у мене небагато часу. Щойно пролунало попередження від систем життєзабезпечення. Але я майже закінчив.

Я знав, що мушу зробити. Дріт того тисячоватного ліхтаря звисав майже до землі. Я смикнув кілька разів, і світло згасло, розсипавши навколо іскристий дощ.

Я не знав, чи не запізно це зробив. Кілька хвилин нічого не відбувалося, тож я підійшов до стіни переплутаних гілок навколо мене — і копнув її.

Створіння почало повільно розплутуватися й відступати до Каналу. Я йшов за ним аж до води, заохочуючи його новими копняками, коли воно сповільнювалося, кожного разу відчуваючи, як під моїм чоботом хрустить лід… Наблизившись до Каналу, воно ніби набрало сил і енергії, наче знало, що його природна домівка вже недалеко. Я задумався, чи виживе воно й чи цвістиме знову.

Воно зникло під поверхнею, залишивши на чужій землі кілька останніх мертвих личинок. Оголене плесо води кілька хвилин повирувало, поки захисна кірка криги не ізолювала її від вакууму. Тоді я повернувся до корабля, щоб пошукати, що звідти можна врятувати — не хочу про це говорити.

У мене лише два прохання, докторе. Коли таксономи класифікуватимуть це створіння, сподіваюся, що вони назвуть його моїм іменем.

І коли наступний корабель повернеться додому — попросіть їх забрати наші кістки назад, до Китаю.

За кілька хвилин у мене не стане живлення — якби ж то я міг знати, чи приймає хтось моє повідомлення. Хай там як, я повторюватиму його, скільки зможу…

Це професор Чанґ з Європи, повідомляю про знищення космічного корабля «Цянь». Ми посадили його коло Великого Каналу й встановили помпи на край криги…

Розділ 28. Малий світанок

МІС ПРІНҐЛ

ЗАПИС

А ось і Сонце! Дивно, як швидко воно сходить на супут­ничку, що так повільно обертається! Звісно, звісно — диск такий малий, що він увесь вискакує