Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слово свого роду" автора Євгенія Анатоліївна Кононенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32
Перейти на сторінку:
народжується багато дітей, попри злидні й невлаштований побут. Молоді жінки спонукають чоловіків до одружень і до зачать. Але повоєнна настанова більшості жінок конфліктує з особистою травмою цієї жінки, що й призводить до її загибелі, не зрозумілої для багатьох.

А от оповідання Шмітта «Пес» закінчується сексуально і оптимістично: оповідач і дочка героя, довідавшись історію покійного батька та його псів, одразу після похорону ідуть до спальні й бурхливо кохаються. Двоє немолодих людей, які щойно мимоволі занурилися в атмосферу таборів смерті, повертаються до життя. Можливо, в них і не буде подальших стосунків. Але незабутня зустріч прикрасила їхні немолоді життя і пам’ятатиметься, скільки вони житимуть.

Фотографія на пам’ять

My jewish roots…  Село Березівка Полтавської губернії, 1909 рік

Фотографію було винайдено в середині ХІХ сторіччя. Живопису фотографія й досі не знищила, хоча таке пророкували. Проте фотографія рішуче посунула малярство із простору свідків. Міркуйте самі. Візуальні образи Григорія Сковороди й Івана Котляревського відомі нам завдяки прижиттєвим портретам, на основі яких згодом виготовлялися жанрові картини і пам’ятники. А обличчя Тараса Шевченка увійшло в нашу культуру вже у фотографічному образі, дарма що наш національний поет сам був художником, який до того ж створив чимало автопортретів. В прижиттєвій галереї Івана Франка світлин набагато більше, ніж портретів, і саме світлини зробили впізнаваним обличчя Каменяра. У Лесі Українки прижиттєвих портретів ще менше, та їх перемогли фотографії. Якщо в часи Шевченка фотографії були рідкістю, то через півсторіччя, в часи Лесі — звичною справою. Принаймні в тогочасних шляхетських родинах.

Родова пам’ять моя і моїх ровесників охоплює чи не всю історію фотографії. В сімейних альбомах зберігаються наші «гіркі і горді прадіди» й прабабусі на старовинних фотографіях початку минулого сторіччя. Чому вони всі видаються гарними? Через ретуш? Чи негарних тоді не увічнювали? Чи фотографи тих часів уміли схопити світлу сутність будь-якої особистості та увічнити на світлині саме її? Їхні апарати встановлювалися на триніжках, наче на жертовних триногах для прадавніх ритуалів. Однак портативні триніжки як підставки під фотоапарати фахівці використовують і нині.

Уже не такі гарні, хоча також солідні та серйозні діди й бабусі на фотографіях міжвоєнного періоду. Дуже багато червоноармійців без погонів, із знаками розрізнення військових звань на комірцях. Молоді бабусі без складних конструкцій з довгого волосся, як у прабабусь; вони, здебільшого, з коротким, проте пишно закучерявленим волоссям. Фотографи перед зйомками видивлялися, щоб не заважали неслухняні кучері, поправляли шарфики і комірці, наказували облизати губи, зволожити очі, згинали або випрямляли пальці тих, кого фотографували.

У багатьох родинах збереглися фотографії часів війни, надіслані з фронту. На них чоловіки вже в погонах. Одразу по війні, в кінці сорокових, світлин було мало. На початку п’ятдесятих наші молоді батьки все ще увічнювалися у фотоательє. А від кінця п’ятдесятих у багатьох родинах вже з’явилися власні фотоапарати. Багато хто проявляє плівку і друкує фотографії в ательє. Але в багатьох є вдома і обладнання проявляти плівку, і апаратура друкувати фотографії. Мій батько мав усі ці речі. Я пам’ятаю, як він замикався у ванній з червоним ліхтарем, при світлі якого друкував і закріплював фотографії. Пам’ятаю ванну, де у воді плавали новонароджені фотографії, які тепер зібралися в моєму домі в альбомах, у пакетах від фотопаперу і в пластикових файлах, з яких весь час випадають. А також пам’ятаю, де саме в Києві були спеціалізовані крамниці фототоварів у часи мого дитинства.

Якщо тоді фіксували урочисті події — весілля, закінчення школи чи іншого навчального закладу — то зверталися до фахових фотографів. У них якість була краща, ніж у фотолюбителів. Але рідко коли наближалася до мистецької, як на світлинах кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя. А перші кольорові фота були дивовижею і виготовлялися лише в фотоательє. До наших днів вони дійшли в полинялому варіанті. Тоді як чорно-білі — як професійні, так і любительські — збереглися практично в тому ж стані, в якому народилися.

Іще можна згадати побічну дитину паперової фотографії на ймення Polaroid, а можна і не згадувати, бо фототехніки, яка б виробляла миттєві знімки, в побутовому користуванні в Україні за СРСР було дуже мало. Ті апарати мали лише радянські громадяни, які час від часу бували за кордоном, а таких було небагато. Щоправда, миттєві знімки іноді все-таки потрапляли з апаратів Polaroid до сімейних альбомів пересічних радянських громадян.

Але незрівнянно більше було любительських чорно-білих фотографій, які друкувалися з плівки, нестримний вал яких ринув у наше життя-буття на межі п’ятдесятих і шістдесятих і бушував до початку дев’яностих. Перший рік мого життя, так само, як і перший рік життя моїх дітей, увічнено на однаковому фотопапері, і ті знімки, між якими майже три десятки років у моєму архіві переплуталися. Там, де вони лежать в моєму домі, панує хаос, який впорядкувати зможу лише я сама. Якщо матиму час і бажання. Інакше в спадкоємців виникне цілком природне бажання зібрати все це в оберемок і знищити. Я сама неодноразово ставилася до пам’яті роду із злочинною неповагою, тож цілком готова до такого своєрідного остаточного розв’язання питання фотографічної складової історичної пам’яті моєї родини.

А поки що я впорядковую цей простір за допомогою цих фрагментарних нотаток. Останні у своєму житті чорно-білі фотознімки за допомогою фотоапарату «Київ» у коричневому чохлі — там треба було виставляти витримку й діафрагму за допомогою експонометра, але, якщо набити руку, це не дуже напружувало — я робила ці кадри протягом 1993 року. Наприкінці того ж року я вперше поїхала до Франції, і мій тяжко хворий батько, який погано пам’ятав, в якій квартирі він мешкає, неодноразово нагадав мені, щоб я не забула взяти той фотоапарат, бо як це так, їхати в подорож і не фотографувати?

Але плівку я мала зарядити вже там. Проте я не знайшла в Парижі потрібної плівки — як казали мені працівники французьких фотоательє, такі апарати у Франції вже давно були hors de service (не обслуговуються). Коли ж я звернулася по допомогу до жінки, яку до мене приставили від культурного відділу Міністерства закордонних справ Франції, вона сказала, що центри обслуговування, які друкують чорно-білі світлини, в Парижі ще є. Але вона не зовсім добре зрозуміла мене і відвела мене не до фотомагазину, де б мені продали чорно-білу фотоплівку під мій апарат, а до фотографа, який робив чорно-білі художні фотографії. Я скористалася його послугами і отримала гарні фота, лише не Парижа, а власного фейса часів свого перебування в Парижі. А пам’ять про той далекий місяць у місті,

1 ... 31 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"