Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

«Оскерко!.. що ти!.. чим би він образив мене?»

– «За що ж ти ёго ненавидиш?»

«За те, що він тебе кохає…» одповів Жук и обвів своіми руками кругом Соніноі шиі.

Соню кинуло в жар… вона почувствовала, що руки Семена горячі наче огонь: нагнулась до ёго чола, приложила губи – од чола несло жаром… Обоє мовчали…

– «Пора спать!» проговорила швидким нерівним голосом Соня, поціловала ще раз Семена и не пішла, а побігла в свою кімнату.

Рися вже спала. Соня не роздягалась, а впала на коліна перед образом Пречистоі и горяче молилась! губи її не розкривались, видно було, що вона молилась без слов… Матове лице її, освічене матово-блідим світом лампадки, здавалось на той час чимсь не земним; дивлячись з боку, можно було сказать, що то сама правда, сама чистота и невинність моляться перед образом Пречистоі!.. О, гарна, дуже гарна була в ту хвилину Соня! здавалось, що округ неі стоіть якийсь ореол божественности, котрий боронить, щоб ніхто смертний не підійшов до Соні, не перебив її високоі чистоі и святоі молитви… бо й справді в той час уся Соня ввійшла в молитву, в огляданє Бога… вона уся тогді була молитва!..

Довго так стояла Соня, потім тихенько підвелась, глянула округ себе, ще раз звела очи на образ и в пів голоса промовила: «Господи! одверни ёго від мене, а мене від ёго!»

X

З того часу Соня стала держать себе по троху геть од Семена, силкуючись так, щоб він того не запримітив. Як тілько вони зоставались сам-на-сам, Соня завжді виходила з свого звичайно спокійного стану; то холод то жар перебігали по її жилам; вона якось мучилась; бесіда не йшла и залучивши першу хвилину, Соня спішно виходила з тієі кімнати, де сидів Жук, и не верталась вже туди, покіль не приходила мати, сестра або ґувернантка.

Семен одначе спостеріг Соніні заміри и хоч не силковався не зоставаться сам-на-сам з Сонею, одначе, коли вона виходила, ніколи не застановляв, не заперечував її йти… А тим часом Жучиха запримітила, що з сином її день-за-день щось не добре діється, що він все більш и більш нудиться и ніщо ёго не розважає. Приіде Віренко – и з ним Семен не той, що був колись; бесіду веде він не так вже жваво, а якось вяло, з неохотою… Стане Жучиха радить синови, щоб він поіхав куди небудь, розважився: Семен махне рукою и скаже: «не хочу! чого я поіду?!.. мені дома добре, не скучно… З чого ви, матусю, берете, що я скучаю, нуджусь?.. мені весело…»

– «Не гніви, синку, Бога, не обманюй матери!.. я й бачу и серце моє чує, що щось у тебе не гаразд – та не розберу, що й від чого… Сказать би: закохався ти, – так, здається, ні в кого… А може – хто тебе знає! – хиба мало людей… так щож, коли кохаєш, нічого таіться… Бог помоч… одружись…»

А Жук на таку річ ціловав материні руки, та заспокоював її, що з ним нема ніякоі переміни. Жучиха слухала, з недовірєм хитала головою и думала, як-би вивідать правду; и з пан-отцем радилась и акафисти правила и Богови молилась – все не помагало!..

Наступила весна ві всій своій красі: ліс и земля убрались в нову свіжо-зелену одежу; вишні и яблоні вкрились білим цвітом: загули бжоли, защебетали жайворонки, посипались трелі соловїїв, усе ожило, усе повеселіло!.. Тілько на Семена буцім ніякого впливу не зробила весна!.. По прежнёму ходив він замислений и смутний. До хозяйства брався якось не жваво: прийде до ёго Павло Миронович, стане Семен балакати з ним про сійбу, про садженє тютюну, слухає, дає поради, загадує те и те зробить: – але усе те Жук сповняв наче по приказу, наче длятого тілько, щоб хоч з формального боку показать матери, що він не нудиться, що він щиро береться за хазяйнуванє!.. Одно слово: все те робив Жук для виду тілько, в душі ёго залягла якась апатия до усего… Навіть шутки Рисі, котрі він було сам визиває, тепер стали сердить ёго…

Стояв раз славний весняний вечер: небо було чисте, зоряве; блідолиций місяць визирав з-за густих лип; соловїї тріщали… Жучиха звеліла приготовить чай в саду під липою… уся Жучишина семя сиділа округ столу; самовар шумів и тілько він та соловїї зворушували ту нерухому тишу, яка стояла того часу в повітрі!.. Усі мовчали, кожен думав про щось своє. Жук сидів против Соні и дивився на неі… Допивши свій чай, він підвів очи в гору и сказав:

«Соню! що, як би я вмер?…»

– «Що-що?» перебила ёго Жучиха. – Що се ти кажеш, Сеню?! Господь з тобою! що се ти…»

Семен спохватився: «та се я так, матусю, шуткую…»

– «Славні шутки! цур ім!.. в такий час житє саме лізе в душу, а ти нагадуєш про смерть.»

«Треба-ж колись и вмирать… Так чуєш, Соню! було-б тобі жаль мене, коли-б я вмер?»

– «Що за думки у тебе!» одповіла Соня. «Не-відь що вигадав!»

«Не хочеш правди сказать!»

– «Та ну, годі Сеню!.. наче тобі більш ні про що говорить…» знов перебила ёго мати.

«Та ви не гнівайтесь, матусю!.. так щось забажалось говорить про смерть… Мені здається иногді, що я скоро повинен вмерти… На що не гляну, усе мені верзеться, що усе и усі прощаються зо мною…»

Жучиха скочила з місця, перехрестила сина, поціловала ёго и приложила руку до ёго голови. Голова була холодна…

«Ви вже зараз, матусю; й до голови!.. думаєте, що я не здужаю… Я зовсім здоров! Ходім лучше в хату… Нехай Соня заграє мені Бетговенову сонату.»

– «Ні! не грати му сегодні,» одповіла Соня.

«Чому?» спитав Жук.

– «Так!.. не хочу…» Голос її тремтів, на очах блиснули слёзи.

– «Що се з вами, діти?» запитала Жучиха. «Один ні з сёго ні з того збирається вмирать, а друга – плаче, хто її зна' чого.» И на лиці Жучихи показалась печаль… Вона стала пильно дивиться на Соню и на сина. Соня сиділа якось зажурена… очи її часто зупинялись на Семені… Семен сидів нагнувшись и дивлячись на стіл… Жучиха взяла Соню за руку и не переставала дивиться на неі: Соня дихала якось трудно, и тихенько прикусувала спідню губу, щоб не дать волі слёзам, котрі так и рвались з очей…

«Чи може-ж се статься?!..» мелькнуло в голові Жучихи. «Чи вже-ж таки? – ні! не повинно бути!.. Чи вже вони закохались? Чи вже-ж вони знають, що