Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

Пан Матуляк постановив діяти за іншим пляном… Так щасливо для нього склалося, і це він зразу спостеріг на знімці, що з вигляду він досить подібний до пана майстра. Вранці ще раз напоїв потопельника до безтями, замкнув його на чотири спусти в комірчині і пішов до фризієра. Підтесав собі потилицю, підстриг вуси на цісарсько-королівську австріяцьку манеру, приподібнився до пана майстра і в годині 9.30 був одним із перших щасливців, які з’явились в конторі пп. Шаца і Хаєса по свої виграші.

Треба тут сказати, що й колектура мала тоді щасливий день — маса виграшів упали на льоси, закуплені якраз у ній, і натовп народу був такий, що пан Матуляк відносно легко і без великої тяганини дістав «свою» тисячку, хоч, правда, й не цілу, бо трохи відтягнули на різні драчки. Так чи так, за годину він був уже вдома, на своїй стійці за шинквасом, ніби й нічого не сталося. Гроші сховав у тій самій комірці, де лежав безпритомний майстер, під вугіллям. Шевський патент знову всунув до майстрового портфеля, а його самого переодягнув назад у його власне, все ще мокре шмаття.

Мав «у програмі» впродовж цілого ще дня заливати старого алькоголем і запоїти його, як то кажуть, на смерть, а вночі занести мертвого чи напівживого таки в ту ж калабаню на полі Болгарів. Помисл був доволі хитрий: мовляв, пан майстер цілий день Божий запивався по різних «Пєкелках», проциндрив усі гроші, а вертаючись вночі додому, таки потонув у тій самій калабані, з якої вже раз вирятувався.

Плян мусів бути здійснений конче ще тієї ночі, з суботи на неділю, бо в неділю верталася з вакацій пані Матулякова з дочками, і ціла та темна справа могла вийти наверх, якби її довше проволікати.

«Але караюча рука закону, — писала «Вечірня Ґазета», — перешкодила саме в пору зреалізувати цей диявольський задум! Аґент тайної поліції Базилі Коґут з револьвером в руці вломився до пивниці, де лежав помираючий від перепою Вартоломій Плішка, врятував його від нехибної смерти, а злочинця привів у кайданах на 2-ий Комісаріят поліції».

— Ото брешуть! — скрикнув я, не втерпівши. — А чому не напишуть, хто показав йому дорогу до тієї пивниці, хто направду вислідив злочинця!

— Ша! Тримай язик за зубами — до якогось часу, — загадково посміхнувся мій неоцінений пан інструктор і лагідно шарпнув мене за чуба.

Вас, напевно, мучить цікавість знати, що, врешті, сталося з дорогим нашим паном майстром після всіх його несамовитих пригод на землі, у воді і під водою?

Отож приїхала рятункова станція і просто з пивниці повезла його з парадою до Загального Шпиталю при вулиці Піярів. Там його насамперед добре вмили і скупали, потім стали помпувати шлунок, що тривало з півтора години. Дижурний лікар ствердив при цій оказії, що пана майстра обдарував Господь Бог сталевим шлунком, печінкою, міхуром та всіми іншими причандалами, які належать до утроби. Та кількість алькоголю, казав пан доктор, яку майструньо влив у себе чи у нього влито силоміць, могла б спалити нутрощі двом слонам або трьом гіпопотамам. А директор Загального Шпиталю навіть трохи шкодував, що пацієнт вилизується з біди, бо мав велику охоту відставити внутрішні органи пана майстра до Інституту Кримінальної Патології на спеціяльні досліди.

Згадані органи, казав пан директор, майже готові для висилки до Варшави, бо так знаменито законсервовані в спирті, що не треба їх заморожувати, ні бальзамувати.

Однак пан майстер затявся і не хотів зробити ескуляпам тієї приємности, тобто не дав дуба, а помародувавши з тиждень в лікарні, вернувся просто в обійми пані Кунеґунди. А вона в найближчу неділю повела поворотця з того світу до парохіяльної церкви св. Володимира, перед престол Господній, де пан Вартоломій Плішка і присягнув урочисто, що по кінець свого трудящого життя не питиме горілки.

Під час присяги не було, звичайна річ, згадки про пиво.

Наша сусідка пані Кунеґунда мала ще одну причину скріпити свою і так глибоку віру в сни, бо ж той віщий сон із чистою водою і жеребцями справдився аж до йоти: чоловік вернувся додому — це раз, а друге і найважливіше — вернулися гроші! Правда, не всі, бо й шпиталь коштував, та й треба було ще декому стромити куку в руку, проте кілька гарних соточок таки примандрувало до секретного сховку пані Кунеґунди, про який ніхто не знав, навіть Адасько!

Тут теж треба відмітити, що пані Кунеґунда встоялася в слові, й не забула про обіцянку, дану пану Максові на ложі болю й душевного одчаю, в годину тривоги: той прекрасний, на замовлення в пана Туфанця пошитий гарнітур в пружки, що його пан Макс носив аж до «визволення» в 39-ому році, був зафундований йому і заплачений «на рати» теплою рукою пані Кунеґунди.

Бо ж пані Кунеґунда, як і вся Богданівка і Левандівка, знали прекрасно, що дійсним героєм цілої авантюри був пан Макс (ну, і я трошки). Все ж таки цей факт не перешкодив поліційному аґентові Коґутові авансувати на інспектора, а в парі з тим сповнилася найсміливіша мрія його життя — він був службово відряджений до Головного Слідчого Уряду при вул. Яховича.

Уже згодом, коли вся та історія трохи перешуміла, а пан Матуляк дістав своїх п’ять років криміналу, спитав я при якійсь нагоді свого неоціненого пана інструктора:

— Прошу пана, як ви гадаєте, чи той Базилько дійсно підозрівав у чомусь Матуляка і слідив за ним, як ґазети писали?

— Ех, буйда на ресорах! — махнув рукою пан Макс, — Базилі Коґут мав наказ лазити за мною і не спускати мене з ока з інших причин, політичних. Ну, і так якось вийшло, народній приятелю: слідив за мною, а вислідив Матуляка. Нехай! Трапилось сліпій курці просо.

— То чому ви дозволили, щоб ґазети зробили з нього героя, а про вас жадна ні словом не згадала? Ви ж казали, що ми обидва перейдемо до історії криміналістики всіх-всіх часів!

Мій неоцінений пан інструктор підсміхнувся:

— Факт,