Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

Стовпчик термометра в ту мить сягав сорока градусів. Проте чистопородні фокстер’єри особливо облудні, коли йдеться про обіцянку сидіти спокійно. Під тим палючим полуденним сонцем на вулканічному плато, що його червоний пісок робив іще гарячішим, були ящірки.

Стуливши пащу, Яґваї перебрався через дротяну огорожу і подався на лови. Від вересня він не мав іншого заняття в люту полуденну спеку. Цього разу він вислідив чотири ящірки із тих небагатьох, які ще лишалися; трьох він вполював, одну упустив і відтак пішов собі купатися.

За сто метрів від дому, біля основи плато, де починалася бананова плантація, був кам’яний колодязь оригінального утвору і форми, позаяк почав його висікати у скелі при допомозі динаміту професіонал, а завершив киркою любитель. Насправді глибина його сягала заледве двох метрів, з одного боку тягнувся довгий, схожий на хвилелом, уступ. Його джерело, хоча і неглибоке, витримувало двомісячні засухи, а це в Місьйонес варте похвали.

Там і купався фокстер’єр: спочатку вмочав язик, потім — живіт, сідаючи у воду, і врешті пускався уплав. Потім вертався додому, якщо тільки по дорозі йому не траплявся якийсь слід. При заході сонця він вертався до колодязя; тому блохи йому майже не докучали — і він доволі легко переносив тропічну спеку, до якої його порода не була пристосована.

Бойовий інстинкт фокстер’єра закономірно проявився супроти сухого листя; потім перейшов на метеликів і свою тінь і врешті зосередився на ящірках. Навіть у листопаді, коли він став пострахом усіх пацюків у домі, його найбільшим захопленням були ящірки. Наймити, які приходили під час сієсти, завжди захоплювалися завзяттям пса, який під палючим сонцем фуркав у нори; хоча далі цього їхнє захоплення не йшло.

— Цей, — сказав якось один із них, кивнувши головою на пса, — годиться тільки для дробу…

Це почув господар Яґваї:

— Може, і так, — відказав він, — але жоден із ваших славних псів не спроможний на те, що робить цей пес.

Чоловіки усміхнулися, нічого не відповівши.

Утім Купер добре знав лісових псів і їхнє чудове вміння йти по сліду звіра, якого його фокстер’єр не мав. Навчити його? Можливо; та він не мав як це зробити.

Саме того вечора наймит поскаржився Куперу на оленів, які прикінчували квасолю. Він попросив рушницю, бо попри те, що мав доброго пса, йому вдавалося тільки іноді огріти їх палицею…

Купер позичив рушницю і навіть зголосився піти цієї ночі на ділянку.

— Місяць не світить, — заперечив наймит.

— Це байдуже. Відв’яжіть свого пса, і побачимо, чи мій за ним піде.

Тієї ночі вони пішли в посадку. Наймит спустив свого пса, і той одразу кинувся в морок лісу на пошуки сліду.

Побачивши, що його товариш побіг, Яґваї безуспішно спробував продертися крізь зарості агави. Нарешті йому це вдалося, і він побіг по сліду іншого пса. Та щодві хвилини повертався, дуже задоволений тією нічною вилазкою. Адже на десять метрів довкіл не лишилося жодної нори, яку він не обнюхав би.

Проте йти по сліду звіра в лісі, у чвалі, що може тривати від світанку аж до третьої по обіді, — це ні. Наймитів пес десь далеко взяв слід, та відразу ж його згубив. Через годину він вернувся до свого господаря, і всі разом вони вернулися додому.

Це випробування, хоча й не завершене, розчарувало Купера. Згодом він про це забув, a фокстер’єр продовжував ловити пацюків, великих і дрібних ящірок, а також лисиць в їхніх норах.

А тим часом дні минали за днями, сліпучі, задушливі, з невідступним північним вітром, який гнув додолу никлу, в’ялу зелень під палючим полуденним небом. Стовпчик термометра утримувався на рівні тридцяти п’яти і сорока градусів, і не було бодай найменшої надії на дощ. Чотири дні було хмарно, стояло задушливе безвітря і спека посилилася ще дужче. І коли зрештою було втрачено надію на те, що південь поверне у водяних потоках увесь той палючий вітер, який він увесь місяць діставав із півночі, люди змирилися зі згубною посухою.

Відтоді фокстер’єр так і жив собі, сидячи під апельсиновим деревом, бо коли спека виходить за певні розумні межі, собакам тяжко дихати лежачи. Висолопивши язика і прикривши повіки, він спостерігав за все стрімкішою загибеллю всього, що розпустилося весною. Город загинув дуже швидко. Кукурудзяне поле з ясно-зеленого зробилося жовтувато-білим, і наприкінці листопада від нього лишилися тільки понівечені цурпалки над спустошеною чорною ріллею. Героїчно опиралася лише маніока.

Колодязь фокстер’єра з дня на день мілів, бо джерело його пересохло, і його зеленувата вода тепер була такою гарячою, що Яґваї ходив до нього тільки зранку, хоча і знаходив там сліди тхорів, золотистих зайців і морських свинок, яких посуха гнала з лісу до колодязя.

Вертаючись після купання, пес знову сідав і дивився, як потроху здіймається вітер, а стовпчик термометра, який у світанковій прохолоді показував п’ятнадцять градусів, о другій пополудні піднімається до сорока одного. Через сухість повітря фокстер’єр мусив пити щопівгодини, і тоді йому доводилося змагатися з конаючими від спраги осами і бджолами, які роїлися над коновками. Кури, звісивши до землі крила, ледве дихали, облігшись у потрійній тіні від бананів, альтанки й укритої червоними квітами ліани, не насмілюючись і кроку ступити на розжарений пісок, під сонце, яке миттєво вбивало рудих мурах.

Навкруги, поки сягав погляд фокстер’єра, брили залізної руди, вулканічний щебінь і сам ліс танцювали, хитаючись від спеки. На заході, на дні лісистої долини, утоплена в улоговині поміж двома гірськими хребтами, знемагала Парана, чекаючи, що її мертві о цій порі цинкові води з настанням вечора оживуть. І тоді повітря, досі вкрите легкою поволокою, на обрії оповивала густа пара, через яку сонце, що западало над річкою, здавалося здавленим у досконалий кривавий круг. І коли вітер стихав повністю, у досі розжареному повітрі Яґваї тягся по плато крихітною білою плямкою, і непорушні силуети чорних пальм, які чітко проступали над усипаною рубінами річкою, надавали краєвидові відчуття розкішної і тінистої оази.

Минали схожі один на одного дні. Колодязь фокстер’єра пересох, і злигодні, які досі Яґваї оминали, відтоді й почалися.

Уже віддавна білого песика в Купера випрошував приятель, який жив у сельві і витратив намарно купу часу, полюючи на дичину. Для цього полювання він мав трьох чудових псів, однак тих тягло висліджувати носух, а це, крім втрати