Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Засвідчення 📚 - Українською

Читати книгу - "Засвідчення"

327
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Засвідчення" автора Джефф Вандермеєр. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 82
Перейти на сторінку:
мабуть, тому споруди Південного Округу між експедиціями трохи скидалися на ряд великих наметів, зроблених із цитринових меренг. Можна сказати, це нагадувало безліч церков, знаних Керманичеві з підліткових літ — як правило, завдяки тій чи іншій дівчині, з якою знайомився. Така скам’яніла форма часто притаманна «відродженцям»[13] і «заново народженим»: ніби щось тимчасове затверділо й увічнилось. Отже, це були численні білі намети вічної мерзлоти або величезні білі хвилі, назавжди заморожені. Це видовище невдале і разюче, ніби ці споруди нагадували скам’яніле стадо величезних «місячних пиріжків»[14] за його юності.

Армійський штаб розташувався у куполоподібному казарменому відділенні, після останнього контрольно-пропускного пункту, але навколо нікого не було видно, окрім кількох солдатів, розміщених у скаламученій грязьовій ванні — місцевій неофіційній австоянці. Тиняючись, не звертаючи уваги на мжичку, яка сипалася на них, вони розмовляли в цій калабані, покурюючи сигарети з вишневим присмаком і фільтром: «Як хоч». — «Та пішов ти». Вони скидалися на людей, необізнаних із тим, що вони охороняють, або, якщо й знали, то намагалися забути.

Командир межі Саманта Гіґгінс — чия кімната була трохи більша за комірчину і майже так само пригнічувала, — була, коли вони звернулися до неї, якраз у самоволці. Ад’ютант Гіггінс — «адью, Данте»,[15] як скаламбурив би його батько, — вибачилася, що її начальниці «немає на місці», і вона не може «прийняти вас особисто». От ніби він був рекомендованою посилкою під розписку.

Що було й краще. Була певна вимушеність у стосунках між обома особами після останньої одинадцятої експедиції — змінилися процедури, знов і знов перевіряли стрічки з записами безпеки. Знов і знов перевіряли межу на предмет інших точок вразливості, на теплові сигнали, на флуктуацію повітряних потоків, на що завгодно. Нічого не знайдено.

Отже, Керманич думав, що «прикордонна командирка» — титул даремний і оманливий, то й не дуже хвилювався, що Гігтінс тут немає, хоча Чіні, певно, вважав це за особисту образу:

— Я сказав їй, що це важливо. І вона знала, що це важливо.

А в цей час Вітбі користався нагодою гладити папороть, відкриваючи в собі досі не помітний сентимент до текстури.

Керманич відчував: це дурість — питати Вітбі, що той мав на увазі, кажучи «терор», але й не міг він це лишити просто так. Надто після прочитання документу з теоріями Вітбі, якого той вручив йому зрання, і про це теж хотілося поговорити. Керманич сприйняв ці теорії як «повільну смерть від», враховуючи контекст: повільна смерть від інопланетян. Паралельна смерть від Усесвіту. Повільна смерть від злоякісної невідомої сили, яка мандрує в часі. Повільна смерть через вторгнення з альтернативної Землі. Повільна смерть від дико дивергентної технології, чи від тіньової біосфери, чи симбіозу, чи іконографії, чи й етимології. Смерть і від цього, й від того. Смерть від індиферентності й недиференційованості. Смерть від байдужості й висновків. Ось його улюблена формула: «Мешканець верхнього шару, земний організм, раніше не відомий». Він що, ховався всі ці роки? В озері? На фермі? У гральних автоматах казино?

Але він розпізнав у своєму притлумленому реготі початок істерії та сутність свого цинізму: це ж захисний механізм, щоб не думати про жодну з цих небезпек.

Смерть, теж, ледь піднята брова — достатній натяк або відверто: «ваша теорія кумедна, необгрунтована, даремна». Воскресали і по-різному виринали у реченнях деякі привиди міжвідділового суперництва. Він замислювався, яке було братерство за ці роки — чи зморщення археолога означає реакцію на начебто розумне твердження іншого вченого про ситуацію довкілля, а чи це означає розігрування тут фінальної партії, остаточне завершення справи, розпочатої двадцять років тому?

Тому перед мандрівкою до межі, відмовившись від ленчу, Керманич викликав Вітбі до свого кабінету, щоб розговорити його щодо «терору» й теорій. Хоча, як з’ясувалося, обидва ледве торкнулися теорій.

Вітбі сів на край стільця навпроти величезного письмового столу Керманича, сам намір і самі очікування. Він майже вібрував, мов камертон. Що змусило Керманича неохоче добирати ті слова, які він збирався сказати, проте вони все ж таки прозвучали:

— Чому ви раніше сказали «терор»? І потім повторили це слово.

Вітбі прибрав виразу цілковитого нерозуміння, потім аж спалахнув, і на мить здалося, що зараз він злетить і ширятиме у повітрі. Він скидався на колібрі-трудівницю у процесі запилення, кажучи:

— Та не «терор». Ніякий не «терор». «Теруар».

Цього разу він протягнув і артикулював вимову цього слова так, що Керманич достеменно збагнув: це не «терор».

— А що тоді таке… теруар?

— Термін з виноробства, — сказав Вітбі з таким ентузіазмом, що це змусило Керманича замислитися, чи не має цей чоловічок ще й другу роботу — сомельє в якомусь висококласному ресторані Гедлі десь на річковій набережній?

Але запал цього чоловіка захопив і Керманича. Тут, у Південному Окрузі, стільки обману й гнилодухості, що вигляд Вітбі, надиханого ідеєю, захопив його.

— Що це означає? — спитав Керманич, хай і не певний, чи це непогана ідея — заохочувати Вітбі.

— Що це не означає? — сказав Вітбі. — Це означає специфічні характеристики місцини — географічні, геологічні та кліматичні, які, поєднуючись із генетично притаманними винній лозі нахилами, здатні створити вражаючий, глибокий, оригінальний вінтаж.

Тепер Керманич був і спантеличений, і розважений.

— А яким чином це стосується нашої роботи?

— Усіма способами, — сказав Вітбі, чий ентузіазм щонайменше подвоївся. — Прямий переклад слова «теруар» — «чуття місця», і означає це суму ефектів локалізованого середовища настільки, наскільки вони впливають на властивості конкретного продукту. Так, це може означати вино, але чом не застосувати цих критеріїв, думаючи про Нуль-зону?

Ладний пройнятися збудженням Вітбі, Керманич сказав:

— Отже, ви маєте на увазі, що вивчите всю історію — природну і людську — всього цього узбережжя, включно з усіма його елементами? І це, певно, допоможе знайти вам відповідь у цьому злитті? — Порівняно з ідеєю теруару, інші теорії та гіпотези, надані Керманичу, здавалися кричуще-показушними й тупими.

— Саме так. Сіль теруару полягає у тому, що немає двох однакових областей. Так само як немає двох однакових вин, бо жодна комбінація елементів не може бути точнісінько такою самою, як інша. Деяких сортів немає у певних місцях. Але це вимагає глибокого розуміння регіону, перш ніж робити висновки.

— А хіба це вже не робиться?

Вітбі стенув плечима.

— Дещо з цього. Дещо. Але не все це, на мою думку, розглядалося сукупно. Відчуваю, що надмірну увагу надають маяку, вежі, базовому табору — цим дискретним елементам, які, можна сказати, стирчать із краєвиду — тоді як сам цей пейзаж

1 ... 30 31 32 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засвідчення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Засвідчення"