Читати книгу - "Колиска для кішки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— На чому я зупинився?
— Бубонна чума. Бульдозер серед трупів.
— Ага… Отже, однієї безсонної ночі я допомагав батькові працювати. Ми могли лише ходити від ліжка до ліжка та шукати, чи є хтось живий. Але знаходили тільки мертвих.
— Батько раптом почав реготати, — вів далі Касл. — Не міг зупинитися. Ми вийшли на двір з ліхтариками. Він усе ще сміявся. Він водив променем ліхтарика по купах мертвих тіл, складених просто неба. Потім поклав руку мені на голову, і знаєте, що сказав цей дивовижний чоловік? — спитав Касл.
— Звідки ж мені знати?
— «Синку, — сказав мені батько, — одного дня все це стане твоїм».
74 Колиска для кішки
Я поїхав до Френка на єдиному в Сан-Лоренцо таксі.
Ми поминули місця огидних злиднів. Ми піднялись по схилу гори Мак-Кейб. Повітря стало прохолоднішим. Здіймався туман.
Френк мешкав у колишньому домі Нестора Еймонса, батька Мони, архітектора «Дому надії та милосердя в джунглях».
Еймонс сам проектував свою оселю.
Дім стояв над водоспадом: тераса, повита туманом, ніби висіла над водою. Це була хитромудра споруда з дуже легких сталевих конструкцій. Отвори між опорами та балками були відкриті, де-не-де їх закривала кладка з місцевого каменю, скляні панелі або полотняні завіси.
Складалось враження, що архітектор не стільки хотів мати притулок, скільки показати, на які примхи він здатен.
Мене зустрів ввічливий слуга. Він сказав, що Френка ще нема. Френк міг з’явитись будь-якої миті. Френк велів влаштувати мене зручно та затишно, а також просити мене повечеряти та залишитись на ніч. Слуга, що назвався Стенлі, був першою огрядною людиною, яку я зустрів на Сан-Лоренцо.
Стенлі провів мене до кімнати. Ми вийшли з внутрішніх приміщень, спустились сходами з необробленого каменю між прямокутників сталевих конструкцій, відкритих або закритих поперемінно. Ліжко в моїй кімнаті складалось із товстого поролонового матраца та кам’яної підставки також із необробленого каменю. Стіни кімнати були полотняні. Стенлі показав мені, як я можу згортати чи розгортати їх на свій смак.
Я спитав Стенлі, чи є вдома хтось іще, і він повідав мені, що є тільки Ньют. Він сказав, що Ньют сидить на терасі й малює картину. А Анджела поїхала знайомитись із «Домом надії та милосердя в джунглях».
Я вийшов на запаморочливу терасу над водоспадом і знайшов малюка Ньюта — він спав у жовтому розкладному кріслі.
Картина, над якою Ньют працював, стояла на мольберті біля алюмінієвих перил. Туманний краєвид неба, моря та долини ніби обрамляв її.
Витвір Ньюта був маленького розміру, чорний і шорсткий. Чорну фарбу нанесено густими мазками й продряпано тонкими лініями. Ці лінії перехрещувались у візерунку, схожому на павутиння, і я подумав, чи це не липучі сіті людського марнославства, вивішені тут сушитись серед темної ночі.
Я не став будити ліліпута, який створив цю страшну річ. Закурив сигарету, прислухаючись до уявних голосів у шумі води.
Розбудив Ньюта постріл, що пролунав десь далеко внизу. Гуркіт прокотився долиною та піднісся до Бога. Френків мажордом пояснив мені, що то стріляла гармата на узбережжі Болівара. З неї стріляли щодня о п’ятій годині.
Малюк Ньют поворушився.
Ще в напівсні він потер обличчя долонями, чорними від фарби, забруднивши рот і підборіддя. Потім протер очі й також пофарбував їх у чорне.
— Привіт, — сказав він сонним голосом.
— Привіт, — сказав я. — Мені подобається ваша картина.
— Ви бачите, що це таке?
— Думаю, що кожний побачить у ній щось своє.
— Це колиска для кішки.
— Ага, — сказав я. — Дуже добре. Подряпини — це мотузка. Я вгадав?
— Це одна з найстаріших іграшок на світі — колиска для кішки. Цю гру знають навіть ескімоси.
— Та що ви!
— Сто тисяч років, а може, і більше дорослі крутять це переплетіння з мотузки на очах своїх дітей.
— І що з того?
Ньют усе ще лежав згорнувшись у кріслі. Він розставив пофарбовані руки так, ніби між ними була натягнута колиска для кішки.
— Не диво, що діти виростають схибленими. Бо колиска для кішки — це тільки переплетення з перехрещених ниток між чиїмись пальцями, такі собі ікси. А діти дивляться на ті ікси, дивляться…
— І?
— І не бачать, чорт забирай, ані клятої кішки, ані клятої колиски!
75 Передайте вітання Альберту Швейцеру
Тут з’явилась Анджела Гоніккер-Коннерс, довготелеса Ньютова сестра, а з нею Джуліан Касл, батько Філіпа, засновник «Дому надії та милосердя в джунглях». На Каслові був білий лляний костюм, що висів мішком, та вузька краватка. Він був лисий, але мав настовбурчені вуса. Він був дуже худий. Як на мене, він був святий.
Там же, на висячій терасі, його познайомили з Ньютом та мною. Тему про свою ймовірну святість він закрив із самого початку, удаючи з себе кінематографічного гангстера: цідив слова крізь зуби і кривив рот.
— Наскільки я розумію, ви послідовник Альберта Швейцера? — спитав я його.
— На відстані… — Він посміхнувся, наче злочинець перед вбивством. — Ми з цим джентльменом не знайомі.
— Він, напевне, чув про вашу роботу, як і ви знаєте про нього.
— Може, так, а може, й ні. Ви з ним зустрічались?
— Ні.
— Плануєте зустрітись?
— Може, колись це станеться.
— Добре, — сказав Джуліан Касл, — наразі, якщо ви у своїх мандрах потрапите до доктора Швейцера, можете сказати йому, що він не мій герой. — Джуліан запалив велику сигару. Коли сигара розгорілась, він наставив її жевріючим кінчиком у мій бік. — Можете сказати йому, що він не мій герой, але скажіть також, що завдяки йому Ісус Христос став моїм.
— Думаю, йому буде приємно це чути.
— Мені до біса все одно, чи буде приємно, чи ні. Це стосується мене та Ісуса.
76 Джуліан Касл згоден з Ньютом:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колиска для кішки», після закриття браузера.