Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Не чужі, Аріна Вільде 📚 - Українською

Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не чужі" автора Аріна Вільде. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 97
Перейти на сторінку:
Глава 19

Наш охоронець відчиняє ворота й похмуро розглядає бампер мого позашляховика. Давид зупиняється у дворі, глушить двигун. Схоже, це вже стало традицією. Привозить мене після «пригод» додому й повертається до себе.

— Вибач, що знову довелося через мене волочитися незрозуміло куди, — промовляю винувато й підіймаю на Давида погляд. Від самого його вигляду серце починає битися прискорено, а думки плутаються.

— Нічого страшного. Телефонуй в разі чого, — відмахується він від мене.

— Може, сходимо разом кудись? — з надією питаю я, неочікувано навіть для себе самої. — Адже я маю тобі якось віддячити за допомогу. Я знаю одне хороше мі…

— Лєро, — різко перебиває він мене, — нагадай, скільки там тобі років? — заганяє мене в глухий кут своїм запитанням.

— Двадцять, а що? — дивлюся на нього з подивом.

— Я старший від тебе на дев’ять років. Якщо ти сподіваєшся на щось чи закохалася в мене, то викинь це зі своєї прекрасної голівки, гаразд? — кожне його слово, немов гостра голка, входить у моє серце, завдаючи болю.

— Я не… — намагаюся виправдатися, але гублюся. Моє обличчя заливає фарба сорому. Почуваюся дурепою. Він усе ж таки зрозумів, що я плекаю до нього почуття.

— Лєро, якщо в тебе будуть проблеми, завжди можеш звертатися до мене, я намагатимуся допомогти, але не потрібно вигадувати собі в моєму обличчі принца на білому коні. Ми з тобою з різних світів, розумієш?

Його голос звучить м’яко, ніби він розмовляє з нерозумною дитиною, але від цього менш прикро не стає. Злість і роздратування зникає з його погляду, тепер він виглядає втомленим і відчуженим.

— Ти, напевно, щось не так зрозумів, — знаходжу в собі сили зібратися з духом і не показати, наскільки сильно мене зачепили його слова. — Це було всього лише дружнє спілкування. Як і запрошення на вечерю. Ти взагалі навіть не в моєму смаку, — дивуюся тому, наскільки зарозуміло звучить мій голос і як легко мені вдається брехати. Сама ж мрію, щоб він якомога швидше звалив із моєї машини і я змогла дати волю сльозам.

— Добре, якщо так. Тоді на все добре, Лєро, і не потрапляй у неприємності хоча б тижні два, — криво усміхається він і зачиняє дверцята автомобіля. Наостанок обдаровує мене поглядом, повним жалю, немов він хоче залишитися поряд, але з якоїсь причини вимушений піти.

Нарешті, немає потреби стримуватися. Щоками течуть гарячі сльози. Так прикро. До жаху. Адже мені здалося, що між нами проскочила якась іскра. Проскочила ж!

Я здригаюся, коли хтось стукає у вікно мого автомобіля. Швидкими рухами стираю з очей непрохану вологу, повертаюся й помічаю батька. Він не чекає, коли я опущу скло, тому обходить автівку, оцінює завданий мною збиток, а потім сідає на водійське місце поряд зі мною.

— Привіт, — втомлено зітхає він, плескаючи дверцятами. — Ти що, плакала? — застигає, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Це через аварію. Злякалася, — намагаюся запевнити його, на щастя, брехати майже не потрібно.

— Ясно, а я вже подумав, що через хлопця, який щойно вийшов із нашого двору. Вигляд мав такий, ніби ви посварилися, — допитливо дивиться на мене.

— Та ні, може, просто незадоволений, що через мене знову довелося залишити всі свої справи.

— Ну, якщо чоловік викликався допомогти, отже, жінка йому небайдужа. Тому злитися він через це точно не буде. Не погрозами ж ти його змусила приїхати до тебе?

— Ні, тату, ми просто… знайомі. Як жінка я йому точно не цікава, — із сумом промовляю я і відчуваю, як губи починають тремтіти. Насилу стримую в собі схлип.

— А він тобі, схоже, подобається, так? — не дає спокою цій темі батько.

— Ми що це, про хлопчиків із тобою зібралися розмовляти? Не вірю в це, тату. Ну ні, не буду з тобою таке обговорювати, — сміюся я, долонею розмазуючи по щоках вологу.

— Маю ж я знати хоч щось про обранця доньки, — жартівливо хитає головою батько й підморгує мені.

— Думаю, я не в його смаку, тату. Ми просто спілкуємося, от і все. Швидше за все, це була наша остання зустріч. Тож немає про що говорити. За автівку, до речі, пробач. Я не знаю, як так сталося, — винувато втупивши погляд промовляю я, і тягнуся до ручки дверей. — Антоніна вже, напевно, вечерю приготувала. Ходімо, нас зачекалися там.

— Ти дуже гарна молода дівчина, Лєро, — батько раптом стає серйозним, дивиться на мене з теплом у погляді. Для мене це нове. Адже зазвичай йому справи до мене немає. — От побачиш, він змінить думку. Я, до речі, про нього з’ясував. Хороша сім’я, брат впливовий, я навіть справи з ним якось вів, на службі тільки позитивні відгуки. Гідний молодий чоловік. Навіть здивований твоїм вибором. Я очікував, що ти притягнеш у дім якогось рокера чи, що ще гірше, — байкера.

— Тату, ну навіщо? — закочую очі. — Він коли дізнається, що ти вже зібрав на нього товсту теку, точно втече від мене, не озираючись.

— Потрібно ж було перевірити, з ким водиться моя донька. Леонов хороший хлопець, довірити такому доньку не страшно. А те, що квартира в нього в сталінці й не багатий — не біда. Адже я теж колись як він був. Вдень і вночі на службі за копійки зникав. Тож допоможемо, в разі чого…

— Ну тату! — усміхаюся я, не вірячи тому, що він тут уже розпланував наше життя. А сама чіпляюся за кожне слово, яке він промовляє. Тепер я знаю, яке прізвище в Давида, що в нього є брат і живе він десь у спальному районі. — Я йому не подобаюся, тож нумо закриємо це питання. Ти мене бентежиш такими розмовами. А ще лякаєш. До цього тебе ніколи не цікавило, з ким я товаришую.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 30 31 32 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чужі, Аріна Вільде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не чужі, Аріна Вільде"