Читати книгу - "Вибрані твори"

короткі баєчки», і тут, замість заперечення по суті, тобто захисту байки як жанру, вона каже: «Тепер ми знаємо, які хороші були в нього прозові речі, та їх ніколи було йому завершити»[934]. А сам письменник вважав, що найцінніше з усього, що він написав, були саме байки. Він був переконаний, що цей вид літератури зовсім не легкий і не пустий — «баєчки», звичайно, пописувати може кожний, але добру байку написати — це велика штука. Про високу вартість байок Пилипенко висловився так у «Старій байківниці»: Побачиш байківницю, Ти не кажи — дурниця, Бо пригадай, мій любий, Як кажуть старі люди: — «Співай пісень!» — «Не вмію!» — «Кажи байки!» — «Не смію!» Чого ж то воно так Прикинувся той ляк?[935]

Жанр байки на Україні має давню і славну історію. У вступі до антології «Байки в українській літературі XVII-XVIII ст.» В. І. Крекотень завважує, що з-поміж різних жанрів доби бароко на Україні байка досі лишається «поза колом інтересів дослідників», а тим часом це жанр, «зародження якого на українському літературному ґрунті має особливо цікавити істориків словесного мистецтва. Адже цей жанр з успіхом культивується українськими письменниками протягом тривалого часу, йому належала видатна роля у процесі становлення нової української літератури, у формуванні в ній рис народности та реалізму. На перших етапах розвитку нового українського письменства байка була одним із провідних жанрів»[936]. Простежуючи шлях розвитку цього жанру, від давнини до наших днів (серед байкарів новітньої літератури він згадує і С. Пилипенка), Крекотень приходить до висновку, що «є всі підстави говорити про неперервну і плідну байкарську традицію на Україні»[937]. Інший дослідник жанру байки, Віктор Косяченко, поділяє цей погляд і наводить приклади продовження традиції в сучасних українських байкарів, зокрема у С. Пилипенка: «С. Пилипенко у своїй творчості, на відміну від байкарів-сучасників, найбільш близький до традицій клясичної байкарської спадщини, його байки більш алегорично-узагальнені, їм у меншій мірі властива ота утилітарна конкретність, що її намагалася нав'язати байці вульгарно-соціологічна критика»[938].

Пилипенко поважно задумувався над формою байки. Він писав: «Чому байка не може придбати пісенних, балядних форм? Чому не може укластися в точні строфи? Чому не написати її верлібром? Адже суть байки від того не зміниться»[939]. Проте у власній практиці він не повторював сліпо традиційних розмірів і форм, а намагався «обновити байку, сповнити її новим змістом і пристосувати ту стародавню невмирущу форму до наших обставин»[940]. І дійсно, в нього знаходимо нові оригінальні сюжети й алегоричні персонажі — і це, як завважує Косяченко, він робить «чи не перший в українській радянській літературі». Поруч із цим, чи, краще сказати, разом з цим, ішло формальне Пилипенкове новаторство. Микола Гнатюк зазначає, що «він часто створює оригінальні ритмічні малюнки, вносячи у твір ліричний струмінь або публіцистично загострюючи розповідь»[941], а Косяченко помітив, що Пилипенко «поряд з різностопним ямбом охоче вдається до хорею» і, всупереч процитованим угорі розважанням поета щодо точної строфіки, «вільний, байковий вірш часто чергується в нього з чіткою строфічною будовою»[942].

Ознайомимося з декількома Пилипенковими байками, щоб побачити їх майстерність і оригінальність, їх близьку спорідненість з елементами «невмирущої стародавньої форми». Ось байка, зміст якої лишається актуальним і по сьогодні:

Метелик і гусінь