Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Хай ким були турки, але точно не християнами. Іронія полягала в тому, що саме з цієї причини — через те, що вони не могли визначати себе як християн (чи юдео-християн) — турки, які претендували на європейськість, ще дужче за інших європейців були схильні підкреслювати світський, толерантний та ліберальний вимір європейської ідентичності[615]. Вони також, і з дедалі більшою наполегливістю, намагалися використати європейські цінності й норми як запобіжник проти реакційних впливів у суспільному житті Туреччини, що самі держави — члени Європи давно заохочували.

І хоча у 2003 році турецький парламент нарешті усунув, за наполяганням Європи, багато давніх обмежень у культурному житті й політичному самовираженні курдів, тривале тупцювання на місці, на яке хибували уряди та брюссельські бюрократи, почало стягувати свою ціну. Критики членства в ЄС у Туреччині наполегливо підкреслювали приниження колишньої імперії, яка тепер перетворилася на прохача біля європейських дверей, настирливо домагаючись підтримки своєї заявки від її колишніх підданих. Окрім того, через постійне посилення в країні релігійного чинника на виборах перемогла поміркована ісламістська партія, а національний парламент був змушений обговорити пропозицію знову визнати подружню зраду кримінальним злочином.

У відповідь на відкриті застереження Брюсселя, що це точно поставить під загрозу заявку Анкари на членство в ЄС, пропозицію відкинули, і в грудні 2004 року Європейський Союз нарешті погодився розпочати переговори з Анкарою щодо її членства. Але шкода була безповоротною. Противники членства Туреччини (а їх було чимало і в Німеччині[616], і у Франції, та й у ближчих до неї країнах — Греції і Болгарії) знову могли послатися на те, що вона не підходить. У 2004 році європейський комісар із Нідерландів Фріц Болкестайн, який от-от мав вийти на пенсію, попередив, що на Європу насувається «ісламізація». Імовірність того, що переговори пройдуть гладко, дедалі зменшувалася; Ґюнтер Фергойґен, комісар ЄС із питань розширення, визнав, що не очікує, що Туреччина стане членом Європейського Союзу «раніше 2015 року»[617]. Тим часом ціна майбутньої відмови або подальших зволікань — для турецької гордості та політичної стабільності вразливого краю Європи — ще більше зросла. Східне питання знов опинилося на порядку денному.

У тому, що історія так сильно тяжіла над європейськими справами на початку ХХІ століття, була певна іронія, зважаючи на те, як легко вона лягала на плечі сучасних європейців. Проблема полягала не так в освіті (тобто в тому, як — точно — викладали історію в школах, хоча в деяких частинах Південно-Східної Європи це також було приводом для занепокоєння), як у тому, для чого тепер використовували минуле в публічному просторі. Звичайно, в авторитарних суспільствах цей прийом застосовували здавна; але Європа, за самовизначенням, була поставторитарною. Уряди більше не мали монополії над знанням, а історію не можна було змінювати просто на догоду політиці.

Здебільшого її і не змінювали. Загроза, яку історія створювала в Європі, була зумовлена не зумисним викривленням минулого з підступною метою, а тим, що на перший погляд здавалося природним доповненням історичного знання — ностальгією. Останні декади століття позначилися зростанням суспільного захоплення минулим як окремішнім артефактом, який увібрав у себе не нещодавні, а втрачені спогади — історію не як джерело просвітлення щодо теперішнього, а радше як ілюстрацію того, що раніше все було зовсім інакше. Історія по телебаченню, незалежно від того, розповідали про неї чи показували; історія на тематичних виставках; історія в музеях — усюди акцент ставили не на тому, що пов’язувало людей з минулим, а на всьому, що їх від нього відділяло. Теперішнє зображували не як спадкоємця історії, а як її сироту: відрізане від того, що було колись, від втраченого світу.

У Східній Європі джерелом ностальгії безпосередньо була втрачена певність комунізму, тепер очищеного від свого темнішого боку. У 2003 році Музей декоративного мистецтва в Празі влаштував виставку «дореволюційного вбрання» — чобіт, спідньої білизни, суконь тощо — зі світу, що перестав існувати лише чотирнадцять років тому, але вже став об’єктом віддаленого захоплення. Виставка привернула увагу багатьох старших людей, які мали дуже добре пам’ятати сіру однаковість експонованого мотлоху. Та, попри це, у реакції відвідувачів відчувалася деяка теплота і навіть жаль, які дуже здивували кураторів.

Остальгія, як її називали в Німеччині, корінилася в аналогічних забудькуватих спогадах. З огляду на те, що НДР, перефразовуючи опис гогенцоллернської Пруссії вустами Мірабо[618], була спецслужбою, яка мала державу, у тьмяному світлі спогадів вона виявила дивовижну здатність викликати теплоту і навіть тугу. Поки чехи милувалися своїм старим одягом, німці масово дивилися «Гуд бай, Ленін!» — фільм, що глузував із дефіциту, догм і загальної абсурдності життя в період урядування Еріха Гонекера та водночас свідомо протиставляв цьому певну симпатію до Східної Німеччини й цілком неоднозначно зображав її раптову втрату.

Проте німці та чехи, як і інші центральні європейці, мали надто великий досвід раптових і травмувальних національних починань із чистого аркуша. У їхній вибірковій ностальгії за тим, що можна видобути з уламків утраченого минулого, було багато сенсу: невипадково кожну серію фільму «Батьківщина: німецька хроніка» режисера Едґара Райца дивилося в середньому 9 мільйонів західнонімецьких глядачів, коли його показували по телебаченню в 1984 році. Одержимість ностальгією, що охопила інші країни Західної Європи в останні роки попереднього століття і, як наслідок, появу організацій, що опікувалися збереженням спадщини, меморіалами, реконструкціями, постановками та відновленнями, пояснити не так легко.

Те, що історик Ерік Гобсбаум описав у 1995 році як «велику добу історичної міфології», звичайно, траплялося не вперше. Гобсбаум і сам блискуче описав «винайдення традиції» в Європі ХІХ століття, на світанку доби націоналізму — чогось на кшталт ерзац-культури, яку Едвін Мюїр відкидав (згадуючи про Бернса та Скотта у вірші «Шотландія 1941») як «фальшивих бардів для фальшивої нації». Але творче переосмислення національного минулого у Франції та Сполученому Королівстві наприкінці ХХ століття було зовсім іншого ґатунку.

Невипадково історія-як-ностальгія особливо проявилася в середовищі саме цих двох країн. Війна та деколонізація позбавили територій і ресурсів обидві країни, що увійшли у ХХ століття як горді імперії. Упевненість і безпека всесвітньої імперії поступилися місцем незручним спогадам і непевним перспективам на майбутнє. Раніше було дуже чітко зрозуміло, що означає бути французом чи британцем, але тепер усе змінилося. Альтернатива — стати завзятими «європейцями» — була значно легшою для менших країн, як-от Іспанія та Португалія або ж як Італія та Іспанія, де про нещодавнє державне минуле краще було не згадувати[619]. Але для націй, теперішні покоління яких ще пам’ятали і були виховані в умовах величі