Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ця пропозиція чомусь дуже потішила Генрієтту.

— Це зробило б з нашого дому неприступний замок, еге ж?

— Ну, щось на кшталт, якщо тобі так хочеться думати. Далебіг, Генрієтто, що такого смішного в тому, що я турбуюся про вашу безпеку?

— Ні, Ебене, справа не в тому. Річ у тім, що наша родина вже має прикрий досвід стосунків із неприступними замками в минулому; інакше моя матінка не була б сиротою і, можливо, її взагалі звали б не Рассекс.

Ці слова збудили в усіх цікавість, і всі зажадали почути продовження цієї історії.

— Ну, що ж, я пообіцяла нічого не розповідати про свою родину Ебену й Анні. — Вона пустотливо всміхнулася і прошепотіла: — Але ж якщо матуся спить, то я зламаю свою обітницю — це ж така чудова історія!

Вона підійшла навшпиньках до кімнати місіс Рассекс і повернулася, переконавшись, що її мати досі міцно спить.

— Я, власне, і гадки не маю, чого це раптом стало такою страшною таємницею, але коли Ебен, поїхавши до Біллі Ромлі, залишив нас, матуся змусила мене поклястися, що я нічого не розповідатиму про її родину в його присутності. Оскільки я зовсім не збираюся йти всупереч її бажанням, то ви повинні мені поклястися, що триматимете це в секреті. Ви клянетеся?

Вони пообіцяли, немало розважені цією казуїстикою, і Генрієтта, прибравши належного вигляду оповідача, розпочала свою «Оповідку про неприступний замок» так;

— Жив собі якось у Парижі один граф на ім'я Сесіль Едуард, якому не пощастило народитися в родині гугенотів…

Ебенезер раптом насупив чоло.

— Скажи, Генрієтто, ти коли-небудь чула…

— Ай-ай-ай! — стала сварити його дівчина. — Їй-бо, Ебене, ти ж Лауреат цієї клятої провінції і добре знаєш, що тільки якийсь нечемний селюк стане переривати того, хто розповідає історію!

Поет засміявся і зняв своє питання, але вираз його обличчя залишився заклопотаним.

— Я збиралася розповісти вам сімейні плітки, — задоволено сказала Генрієтта. — Maman не мала б нічого проти, якби ви це взнали; я чула, як вона доволі часто розказувала це іншим, аби дошкулити батькові, коли він вихвалявся її шляхетністю. Але річ у тім, що хоч ми й знаємо, що мсьє Едуард був справжнісіньким графом, його родовід губиться десь у мороку історії, і між робітниками і слугами в маєтку Едуардін сталася одна історія, про яку потім ходило багато пліток…

— О Боже, я мав рацію! — вигукнув Ебенезер. Він припіднявся з крісла від захвату, потім знову опустився, і риси його обличчя почали витанцьовувати. — Скажи-но мені, Генрієтто, цей чоловік, він був… дай-но подумаю, твоїм дідусем? І чи не стоїть цей замок Едуардін тут, в окрузі Дорсет, неподалік від мису Кука?

Генрієтта вдала, що обурена.

— Ну, що ти скажеш, Анно, твій брат мусить взяти себе в руки! Ну і що з того, що ти вже знаєш цю історію? — допитувалася вона в Ебенезера. — Дідона знала історію про Трою, але була досить добре вихована, щоб двічі вислухати її з вуст Енея, і жодного разу не уривала його мову всілякими дріб'язковими запитаннями.

— Але ж ти навіть не уявляєш…

— Зупини його, Анно, бо інакше я і слова не скажу! — Тут уже всі почали сміятися з марних спроб Ебенезера втрутитися в розповідь і з удаваного гніву Генрієтти, ба навіть і сам поет.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Я триматиму язика за зубами. Але попереджаю тебе: якщо твоя оповідка прямує туди, куди я і думаю, то я вкраду твої лаври і додам такий епілог, що у вас дух перехопить.

— Це твоє право, і нехай переможе найдотепніший брехун. Присягаєш, що більше мене не перебиватимеш? Бо інакше слухатимеш, як я читаю свої вірші! Добре, тоді повернемося до наших родинних пліток. Історія стверджує, що мати цього Сесіля була жидівка, зовсім небагата, звичайнісінька така собі покоївка чи праля в шляхетній римській родині. У тому самому домі також мешкав якийсь грек, який колись навчав маркізових дітей, але потім через свою зіпсутість опустився до ролі простого лакея; кажуть, що ця молода жидівка мала від нього дитину, перш ніж його виперли геть, і що згодом їй вдалося закохати в себе самого маркіза і переконати його виховувати її сина-байстрюка як свого власного просто там у palazzo. — Генрієтта зазначила, що ця історія не проливає жодного світла на те, як відбулася метаморфоза мсьє Едуарда і як він перетворився з римлянина на парижанина, з католика на гугенота, а з дитини простолюдина на шляхтича. Втім, вона наполягала на тому, що ця дивна особливість мала в собі якусь частку правди. А щодо таємничої зміни суспільного стану, не без лукавства додала вона, то хіба ж їхній губернатор Ніколсон не є незаконним сином герцога Болтона, і хіба ж із ним не відбулися не менш дивовижні перетворення віри і стану?

— Хай яким було його походження, — правила вона далі, — нам відомо напевне, що він не був ані лицеміром, з одного боку, ані мучеником, з другого; коли гугенотів навіть після Нантського едикту все одно й далі переслідували, він відмовився стати католиком, втік з Парижа до Лондона і там пристав до армії Олівера Кромвеля. Maman каже, що він хоробро бився в багатьох кампаніях, але не може пригадати, у яких саме. В усякому разі, у 1655 році він полишив службу в Лорда-протектора так само раптово, як і став на неї, і прибув до Меріленду. — Вона зітхнула. — Тут у моїй «Едуардіаді» є одне слабке місце, до якого Ебен неодмінно причепиться: подорож справжнього героя на кшталт Улісса чи Енея завжди пов'язана з великими труднощами й випробовуваннями, але Сесіль, хоч він таки плив зі сходу на захід, як то і личить герою, але перетнув океан без жодних пригод. Він, напевно, у минулому збив собі якісь статки, бо ж завантажив аж три кораблі одними тільки меблями, килимами, виробами з металу, посудом, столовим наряддям, усілякими дрібничками й прикрасами та іншими предметами побуту для дому, який він мав намір звести на Плантаціях. Ба більше, він привіз із собою свою дружину Софі разом з усією челяддю і рештою домівників: п'ятнадцять слуг