Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Господи,— сказав він поліцаєві,— таж ви знаєте, де я живу.

— Авжеж знаю,— сказав поліцай.— Іди!

Коли почалася війна, я, з закасаними рукавами сорочки, злігши на підвіконня, дивився поверх воріт, поверх вартових, на телефонну станцію штабу полку й чекав, що мій товариш Лео подасть мені умовний знак: підійде до вікна, скине й знову надягне кашкета; щоразу, як було можна, я злягав на підвіконня, й щоразу, як було можна, телефонував казенним коштом у Кельн — одній дівчині й мамі; ось зараз Лео покажеться у вікні, скине й знову надягне кашкета — і я миттю вибіжу з казарми й кинуся через подвір'я в телефонну будку чекати виклику.

Усі телефоністи в станції сиділи в спідніх сорочках, простоволосі, й коли нахилялися вперед, стромляючи або виймаючи штекер чи клацаючи дверцятами клапанів з-під розстебнутого коміра вислизав медальйон з особовим номером і знову ховався, коли телефоніст випростувався; тільки Лео сидів у кашкеті, та й то лише, щоб подати мені знак. Обличчя Лео, головатого, рожевощокого й білочубого ольденбуржця, на перший погляд здавалося простодушним, коли поглянути вдруге,— страшенно простодушним, і ніхто не придивлявся до нього пильніше, щоб розгледіти ще якийсь вираз: обличчя Лео наганяло нудьгу, як ото рожеві личка хлопчиків з реклами сиру.

Стояла спека: щойно звернуло з полудня; оголошений кілька днів тому стан бойової готовності зробився звичним, і час минав, як суцільний невдалий вихідний; глухі подвір'я казарм були безлюдні, і я радів, що хоч голову можу вистромити кудись-інде, поза межі казарменого товариства.

А через двір навпроти все з'єднували й роз'єднували когось, клацали дверцятами клапанів, утирали піт з облич телефоністи, і серед них сидів Лео в кашкеті, з-під якого висмикався густий білявий чуб.

Несподівано я помітив, що ритм з'єднань-роз'єднань став інакший, рухи телефоністів утратили звичний автоматизм, стали непевні, а Лео тричі сплеснув руками над головою — знак, про який ми не домовлялися, але з нього я зрозумів, що скоїлося надзвичайне; потім я побачив, як один телефоніст узяв з комутатора каску й надягнув на голову; тепер він був дуже кумедний — спітнілий, у розстебнутій спідній сорочці, з особовим номером, що вислизнув з-під неї й звис донизу,— і в касці; але я не засміявся, бо зненацька згадав, що, здається, каски надягають по сигналу «бойова тривога», і мені стало страшно.

Мої сусіди по кімнаті, що досі дрімали на ліжках у мене за спиною, тим часом повставали, закурили сигарети і, як звичайно, розбилися на два гуртки: троє майбутніх учителів,— вони ще й досі сподівалися, що їх звільнять від служби, «як працівників фронту народної освіти»,— знов почали розмову про Ернста Юнгера; двоє інших — санітар і крамарчук — удруге розговорилися про жіноче тіло; вони не пускали масних жартиків, не хихотіли, а просто балакали про це так, як, мабуть би, двоє зануд-учителів географії балакали про рельєф більш-менш цікавої місцевості, скажімо, нерівного Ванне-Ейкелю. Обидві теми мене анітрохи не вабили. Може, психологам чи людям, що мають нахил до психології, а також тим, хто саме готується складати з психології екзамен на вищих курсах, буде не зайвим дізнатись що тієї миті мені дужче, ніж за всі останні тижні, захотілося поговорити з кельнською дівчиною. Я підійшов до своєї шафи-пенала, взяв звідти кашкета, надягнув і виглянув у вікно — знак для Лео, що я мушу терміново з ним поговорити.

Лео кивнув головою — дав знати, що зрозумів,— і я надягнув мундир, спустився сходами наниз і став чекати його біля входу до штабу полку.

Зробилося ще жаркіше, ще тихіше, подвір'я ще дужче збезлюділи, а ніщо так не відповідає моєму уявленню про пекло, як гарячі, тихі, безлюдні подвір'я казарм. Лео з'явився дуже швидко; тепер і він був у касці; на обличчі в нього проступив один із тих виразів, які знав тільки я: цей вираз не віщував нічого доброго для всього того, чого Лео не любив; з таким виразом обличчя він сидів біля комутатора, коли під час своїх пізніх або нічних чергувань підслуховував секретні розмови й переказував мені їхній зміст або, несподівано висмикнувши штекер із гнізда, уривав чиюсь секретну службову розмову,— щоб могла відбутись інша, не менш секретна й термінова розмова — моя з кельнською дівчиною; потім за телефоніста ставав я, а Лео дзвонив своїй дівчині до Ольденбурга або ж батькові; в перервах між усім цим Лео відрізував від шинки, яку надіслала йому мати, шматки на палець завтовшки, потім розтинав на кубики, і ми неквапливо їх жували. Коли було мало роботи, Лео вчив мене мистецтва визначати абонентове звання по тому, як відскакують клапани; спершу я думав, що для цього просто треба вивчити, коли клапан відскакує з якою силою: що дужче, то вище абонентове звання — єфрейтор, унтер-офіцер і таке інше; та, мабуть, тут потрібен був хист — адже Лео міг по тому, як відскочив клапан, безпомилково сказати, хто саме просить зв'язку: запопадливий сержант чи стомлений полковник; і навіть відрізняв розлютованих капітанів від сердитих обер-лейтенантів, а їх розрізнити майже неможливо. Під час цих пізніх чергувань я міг