Читати книгу - "Українське письменство"

уявляти собі зміст цього вірша в «сивушно-пропойских» тонах. А що з Проперція поет непоганий, читач може те побачити з нижче поданого перекладу подібної елегії. Беру переклад акад. Ф. Є. Корша, бо український, Т. Франка[155], не скрізь точно віддає тон ориґіналу:
Как кносянка, когда корабль ушел Тесея, Лежала томная на берегу морском; Как на твердыню скал склонилась дочь Цефея, По избавлении забывшись первым сном; Иль как плясавшая с лихих вакханок роем, Эдонка спит, упав на Апиданов луг, — Таким же Цинтия объятая покоем Дремала с головой меж зыблющихся рук, Когда я с пира шел неверною стопою И светочи рабы несли передо мною… Хоть бурно властию внушали мне двойною Здесь Либер, здесь Амур, суровая чета, Поддетою слегка обнять ее рукою Иль, за ланиты взяв, поцеловать в уста, — Но нарушать не смел сон девы я любимой, Уж зная, как она к винам моим строга, И взором лишь в нее впивался недвижимо, Как Аргус в дивные Инаховы рога. И то, со своего чела венки снимая, На лоб, о Цинтия, тебе я надевал, То косами играл, в прическу их сбирая, То в руки я плоды тайком тебе давал, И всякие дары слагал на деве сонной, Дары, скользившие по груди наклоненной… Меж тем пред окнами луна, свершая круг, Луна, готовая продлить свои дозоры, Ей светом трепетным открыла очи вдруг, И молвила она, в руке ища опоры…[156]

Далі не продовжую. Читачеві ясно, яка різниця в тоні між латинським елегіком і його українським переповідачем. Додамо тільки, що в ориґіналі вірш ніде не слабший від тлумачення акад. Ф. Корша, а останнє місце про місячне сяйво:

…diversos percurrens luna fenestras Luna, moraturis sedula luminibus Compositos levibus radiis patefecit ocellos, —

без порівняння сильніше. Чи не ясно, що, так розповідаючи, як розповідає автор «Апокаліпсиса», можна все споганити і все «спаплюжити»? І чи не нагадує це старого (і досить тривіального) єврейського анекдоту, як старий і поважний комерсант переповідає про своє враження від опери «Евгений Онегин»? У вище поданому переказі не більше відчуття Проперція, як у анекдотичному оповіданні відчуття Пушкіна і Чайковського. Повіриш Я. Савченкові, і рішуче незрозуміло стає, як читання такого брудного і брутального поета могло надихнути великого Ґете, котрий, як про те говорить і проф. Малеїн, єдине джерело відомостей нашого критика, признавався, що читання Проперція «потрясло всю його природу».

Особливо ж не ведеться т. Савченкові в формальних характеристиках римської поезії. Тут він інколи робить відкриття, але, на превеликий жаль, усе невдатні. «Не