Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Сонце, рухаючись, відкидало тіні на будинки, час вже перевалив за полудень. Обідня пауза зробила місто тихішим. Ринки закривалися, люди розходилися по домівках. Винні і м'ясні крамниці теж робили перерву. Робітники заходили в таверни і замовляли найбільшу тарілку юшки з перепічками і склянкою вина. Жінки забирали дітей додому, ховаючи від пекучого сонця. Паломники вдавалися до молитов та медитацій в храмах і біля вівтарів. Навіть природа робила перерву. Птахи вже не так щебетали, а вітер вщухав.

Міха повів Дітара за межі Білокам'яного по дорозі до головного Монастиря Агарії. Покидаючи ці стіни, Дітар пригадав, як захищав їх багато разів і, як втрачав біля них своїх братів. Тепер вони стали символом миролюбності, і вони були так само білі, як раніше. Дорога була не довгою, але і поспішати не хотілося. Прогулюючись вздовж полів і квіткових лугів, ченці продовжували розмовляти.

– Я дуже радий, що вирішив повернутися сюди. – Говорив Дітар. – Коли ми поверталися додому, то думали, що зустрінемо розруху і убогість, але все виявилось, навпаки.

– Цигани і ченці жили пліч -о – пліч сотні років і наші цінності стали загальними, наші традиції стали загальними, а тепер і люди, і народ у нас один.

– Ти Циганський Барон, але став кантрі ченцем. Я теж циган, але зараз ношу мантію Нісана. – Говорив Дітар впевнено і спокійно. Він перейняв ораторську навичку в Авраала і був відмінним натхненником. – Нам важливо пам'ятати хто ми, і цінувати ким стали.

Міха йшов поруч і кивав головою. Він був старим, а Дітар досить молодим чоловіком, який проявляв свою мудрість. Циганський Барон знав Дітара, ще хлопченям і бачив весь його шлях становлення. Він був дуже радий, що юнак зміг стать чоловіком і завоювати та виправдати довіру Братства.

– Я пам'ятаю тебе на самому початку шляху, і пам'ятаю себе в твоєму віці. – Говорив циган ченцеві. – Ти правий, нам важливо завжди пам'ятати себе і також пам'ятати найголовніше – наші традиції.

– А, що найголовніше? – Запитав у нього співрозмовник.

– Сім'я! – Відповів старець.

Дітар мовчав. Їх дорога тривала, і звуки навколишньої природи розбавляли тишу. Чернець замислювався, а циган просто насолоджувався компанією хорошого друга. Є такі друзі, з якими приємно навіть помовчати, не порушувати момент ні важкими бесідами, не ставити питання і не просити, що б вислухали, а просто бути. Так вони пройшли кілька десятків метрів перш, ніж Дітар заговорив.

– Я згадую, як Агіас вчив мене тому, що наші Боги – це земля, на якій ми будуємо дома і вирощуємо їжу. Наші святилища – це наші домівки, наші сім'ї і наш Монастир, який завжди готовий прихистити нас і потурбуватися. Наш вчитель – це природа і саме життя, а наші святі – це наші предки. Наша сім'я – це весь світ і це найцінніше, що є в ньому.

– Багато хто не має цінності. – Відповів Міха, уважно вислухавши Дітара. – Точніше думають, що не мають, але, як ми знаємо "святе місце – порожньо не буває". Цінності нашого Братства, Кодекс – це те, що говорить про нас усьому світу. Мандрівники приходять сюди і бачать людей, які цінують життя, як своє, так і чуже, цінують природу і її дари, і це їм подобається. Не наші слова кажуть про нас, а наші дії.

– Але і не лише дії, але і наші помилки. – Посміхнувся Дітар.

Міха теж широко посміхнувся і додав:

– А помилки говорять про нас ще більше, і не завжди погане. Людина, яка ніколи не помилялася, викличе більше підозр, ніж та, що помилилася вже багато разів.

– І той, хто не помилявся, помилиться в майбутньому. Таке життя. Вчитися доведеться або добровільно, або життя само навчить. Не буває випадкових людей в нашому житті. Друг, ворог, родич або просто швидкоплинний знайомий приносить у наше життя щось своє, чому іноді відразу ми не надаємо значення. Кожна людина – вчитель, а кожне його слово або вчинок – урок.

– Дітар, твій вчитель був дуже добрий. Про нього часто говорять і дуже шанують в Агарії.

Дітар згадав Авраала. Його сиву бороду і глибокі очі.

– Чому він не повернувся з вами? – Запитав Міха. – Він живий?

Дітар кивнув головою.

– Мені здається зараз він живіший, ніж колись. – Відповів чернець. – Авраал прийняв рішення залишитися і передати Братство до молодих рук. Покоління змінює покоління.

– Шкода, що моє покоління ні ким змінити. – Із сумом згадав свого сина Міха. – Після його смерті я був спустошений. Злість з'їдала мене, і я не знав, як жити далі. Але тепер, ви всі мої діти і я вас люблю. Цей Монастир моя сім'я і кожен тут свій.

– Все склалося, як треба. – Втішав чернець старого, поклав руку на його плече.

Половина шляху була пройдена. Поля не припинялися, і на дорозі завжди можна було когось зустріти. Старому було складно ходити так далеко, і Дітар запропонував йому присісти на траву, але циган відмовився.

– Якщо я сяду зараз, то потім не встану. Краще вже дійти до кінця. – Говорив Міха.

Дітар не став наполягати, і вони йшли далі.

– Ми відкопали бібліотеку і книги. Багато з того, що було – знищено, але дещо вціліло. – Розповідав Міха. – Я часто згадував Підземний Світ і ченців, які туди спустилися. Я шукав записи в стародавніх книгах, і читав із захватом про ті місця. Прадавні індійські віддання згадують про те, що цивілізація Нагів була могутня, ще на зорі людства вони мешкали під міфічною горою Кайлас. Переселившись в Підземний Світ, наги спорудили собі чудові палаци, блискучі золотом і коштовними каміннями.

Деякі наги були зі зміїним тулубом і людською головою. Так, майже скрізь відзначається, що наги були надзвичайно отруйним створіннями, їх укус та дихання вважалися смертельними. Наги були надзвичайно розумні і хитрі.

– Коли я читав ці історії, я не вірив. – Сказав Дітар. – Підземний Світ здавався міфом, а рептилії розмірами з коня – вигадкою. Але я побачив це на власні очі.

– Ви перемогли цих тварюк? – Поцікавився старий.

– Цей знаменний бій, відомий кожному ченцеві. Ціна за перемогу була заплачена сповна.

– А Сатана і його люди?

– Маркус мертвий, Сатана теж. – Відповів чернець. – Він бився проти людей, бажав стати Царем Світу і правити Агартою. Але був повержений.

– Виходить зло переможено. – Напівпошепки вимовив Міха.

– Так, переможено. – Лише відповів Дітар. – Тепер воно тільки в людських серцях.

Глава 81

"Дав слово – тримай".

Заповідь Вісімдесят перша. Кодекс Братства тибетських ченців.

Монастир Агарії був повністю