Читати книгу - "Українське письменство"

Так думає не тільки Хвильовий, так думав Т. Ф. Зелінський, так думав Іннокентій Анненський, у якого теж була виразна ідея третього, нового відродження. Ці два видатні учені і тонкі перекладачі грецьких трагіків та римських ліриків знали, що «давній світ був не однодум, а многодум», і що коли романські народи в XIV віці взяли від нього його стилістику і утворили нові романські мови літературні, коли німецький світ у XVIII столітті взяв від нього методи наукової та філософічної думки і наслідком мав розвиток власної мислі теоретичної, — то єсть іще обдароване плем’я слов’янське, єдине, на думку Ніцше, «яке може ще обіцяти». Його зустріч з античною культурою, його оживлення її елементами буде початком третього великого відродження. «Античність іще не сказала свого останнього слова», — запевняв один. «Не внесет ли славянский темперамент новой и оригинальной черты в воскресающие гимны античности?» — запитував другий із видатних популяризаторів греко-римської старовини.

В зворушливому некролозі І. Анненського Т. Ф. Зелінський розповідає, як в них часом оживали надії на близькість цього ренесансу, як падали вони «в виду окружающей мглы», щоби згодом воскреснути знов. Як то повторяли вони один одному «месіаністичні зітхання Адріанової доби: «трава ростиме із наших щелеп, дорогий друже, а обіцяного відродження ще не буде», то знов починали вірити і ждати.

Багато років минуло з того часу, коли привид третього відродження повстав у думці тих вдумливих обсерваторів, виїмково талановитих педагогів і тонких поетів. Відмінилися люди, обставини, задачі. І от, з інакше сформульованими прагненнями сполучена, в інший ряд сподівань ув’язана, ця думка повстає знову в «Камо грядеши?» М. Хвильового. Молода класа пролетаріату на терені Східної Європи, творячи свою культуру, своє мистецтво, мусить засвоїти многовіковий досвід європейської творчості; в основу свого світовідчування вона мусить покласти життєрадісне світовідчування еллінське, — і тільки тоді розідме вона блискуче вогнище пролетарського ренесансу, протиставляючи його здобутки здобуткам старої Європи і зваблюючи до себе поневолені, експлуатовані народи Сходу.

Концепція Хвильового ще ледве намічена, але, видимо, автор думав над нею уже не раз і ще торкнеться її ґрунтовніше, не боячись ні «Азіатського апокаліпсису» т. Я. Савченка, ні хохлацького скепсису інших опонентів. Проти його допитливої і тривожної думки що вдіє «волове військо» неповоротних арґументів і баштанницької іронії? Царю Латинові у Котляревського колись корисне було те військо зальотне «волове, кінне і піхотне» — нам воно непотрібне. Нам давно пора вже ставати на шляхи найінтенсивнішої і найпотужнішої творчості, і тільки девальванти культури, заперечуючи то те, то інше, можуть стояти за звуження нашого духовного досвіду.

З тяжким почуттям переходиш від брошури Я. Савченка до «наукової» розвідки Д. Загула. Як бо не ілюзорна ерудиція Савченкова, як не слаба його арґументація проти «еллінсько-римських борзостей», і хоч як не в’яжеться назва «Апокаліпсис» з усім ходом і тоном його міркувань, а одного його брошурі відмовити не можна: це певної широти жесту, елементарної коректності літературної, старанно додержуваного правила не примішувати до теоретичної розправи особистих мотивів. Нічого цього про Загулову «Літературу чи літературщину?» сказати не можна: мало не від кожного її абзацу віє якоюсь незатаєною, сливе особистою ворожнечею. Даремно автор робить вигляд, що памфлетна манера йому не до вподоби; даремно і говорить, що не збирається писати памфлетної статті на тему: «Флейта мистецтва та балалайка просвіти». («Такі статті, мовляв, тепер дуже в моді… Але я не вважаю себе за хорошого памфлетиста, а тому і не беруся за цю справу»), — ці відмовляння нікого не одурять, як і ґримаса старого питця над чаркою спирту. Мимоволі спадає на пам’ять та сценка із літопису Самовидця, де козацька старшина вибирає на гетьмана Многогрішного, а він усе від булави відмовляється… «як старая дівка хорошого жениха»[159])… Чи ж не так і Загул, заперечивши для пристойності своє бажання встрявати до полеміки, кидається наосліп у найбільший її вир, одразу переймаючись найгіршими її засобами, як перекручування сказаного, пересмикування цитат і т. п., і т. п. На цих методах, прикрих і дрібних, варт зупинитися спеціально — в статті Загула це є тон, що «робить музику».

Головна мета, в яку б’є Загулова «Література чи літературщина?» — це українська т. зв. «неокласика», мистецька група, що, на думку нашого критика, хоче «повернути колесо історії» і прищепити читачеві «мистецькі уподобання минулих часів». «Що далі, то все виразніше, — пише Д. Загул, — лунають голоси, що зараз українська література у нас в занепаді, ба навіть що української літератури зовсім немає…», «нам треба взяти за зразок велику європейську творчість». І далі: «Нам вказують на неокласику, як на справжнє мистецтво, нас хочуть переконати в тому, що в ній згуртовані «всі вищі математики мистецтва»… «Коли рівнятися, — говорить з приводу цих порад Д. Загул, — хай ми знаємо, на кого рівняємось, хто мав бути для нас дороговказом». І потім, після кількох старанно отруюваних фраз, які я без жалю пропускаю, ставить перше питання брошури: хто такі неокласики і з якого часу вони взялись?

Тут починається ряд історично-літературних сенсацій. Оказується: українська «неокласика» є провінціальний відгомін на виступ неокласики московської, репрезентованої альманахом «Лирический круг» і маніфестом Абрама Ефроса. Виникла українська ж група неокласична р. 1922—23 з тих же самих настроїв, що і московська, і відрізняється вона від московської тільки тим, що «з більшою ворожістю ставиться до інших літературних шкіл і течій». А далі наш критик виписує з маніфесту російських неокласиків 1923 р. (Варвара Бутягіна і інші) весь другий пункт про те, що «неоклассицизм есть литературное течение, строящее свое творчество на базисе чистого классицизма», щоб потім заявити переможно: «під цим наші неокласики, безумовно, підпишуться». І на доказ наводить — ви думаєте, відповідні заяви українських поетів? — ні, різні грецькі та латинські імена, які зустрів коли в віршах Зерова, Рильського та Филиповича і яких (додамо) є досить і в писаннях принципового ворога «неокласики», друга поезії «сучасної» Дмитра Загула