Читати книгу - "Українське письменство"

Другий і третій розділи дають спробу схарактеризувати творчість «неокласиків», як «літератури на ґрунті літератури». Неокласики, на думку Загула, є «література утертого шаблонового стилю минулих часів, література наслідувань, переробок, перекладів, переспівів, не творчість, а підроблення, не стиль, а стилізація»… «Неокласики нас хотять переконати, що класична література є альфа і омега всіх мистецьких досягнень». Їм властивий ідеалістичний погляд на старі мистецькі цінності, як на щось вічне, ідеально чисте й годяще для всіх часів, країн, націй, станів і класів». Вони не розуміють завдань і замовлень класу. Навіть цитату з Вороного:

витягає Загул на побиття неокласиків, для більшої авторитетності приписавши її Франкові («Література чи літературщина?», стор. 13).

Третій розділ присвячений ілюстрації твердження, що класичний стиль завжди був на послугах у пануючих і нудьгуючих. Озброївшись, як сам каже, «долотом діалектики», Д. Загул починає з Гомера. Гомерівські поеми утворені торговельно-грабіжницькою аристократією давньої Греції. Французький псевдокласицизм є продукт дворянсько-паркетного середовища. Ворожнеча супроти революційних течій свого часу породила в другій половині XIX в. французький Парнас, а крах революції 1905 р. і задуха реакції спричинилися в російській поезії до акмеїзму та греко-римських трафаретів Брюсова[161], того російського клубка літературних ідей та стилістичних засобів, з якого вимотуються українські неокласики.

Установивши, таким чином, на «прокляті питання» відповіді прості й категоричні, Д. Загул низкою прикладів, здебільшого невдатних, пробує показати, що неокласиків характеризує «розлад» з читачами, розлад з громадянством, що вся їх поезія є утікання від немилої їм революційної дійсності в прекрасну мрію, в далеку Елладу, в грецьку міфологію і римські реалії.

Само собою, на тих стежках утікання від дійсності та наслідування античних зразків неокласики ніде не досягають справжньої майстерності. Образи їх узято «напрокат» у інших поетів (навіть один у одного запозичаються), словник убогий, синтакса одноманітна і т. д., і т. д. На цьому Загул і кінчить, ставить крапку, а нам дає змогу розглянути цей витягнений з купи безладно наверганих цитат стовбур його основної думки. Пригляньмося ж і ми до міркувань та обвинувачень нашого прокурора в тому порядкові, як вони виникають у брошурі.

Отже, перше: коли і в зв’язку з чим постала українська неокласика? Загул, як ми вже бачили, відносить її постання на сезон 1922—23 р. і ставить її в причиновий зв’язок з Абрамом Ефросом і маніфестом російських неокласиків 23 р. Але що з хронологією тут не все гаразд, — він потаїти не може і зазначає, що до того часу, а саме р. 1920, вийшла «Антологія римських поетів» Зерова. Ми не знаємо, яка пам’ять у нашого критика, і тому нам трудно сказати, свідомо чи ні забуває він деякі факти. Мусимо нагадати, що, напр., перші переклади Зерова з латинських поетів з’явились друком уже в 1918 р. (IV еклога Верґілія. ЛНВ, 1918, II—III); в тому ж році було надруковано і книжку М. Рильського «Під осінніми зорями», книжку, в якій Рильський-поет явився уже сформованим, укінченим, приблизно таким, яким знаємо його й досі. І протягом того самого сезону (р. 1918—1919) вихід нової книжки зустрінуто було двома статтями-рецензіями: Филиповича в «Книгарі» (яку Д. Загул міг пропустити) і Зерова в «Музаґеті», одним з організаторів якого Загул був і яку трохи чудно було б йому забути. Таким чином, ще р. 1919 визначилася та основна трійця, проти якої Д. Загул скеровує свої найгрізніші громи, і зложилася вона «без всякого постороннего подвождения» і задовго до знайомства з Абрамом Ефросом та Варварою Бутягіною, яких т. Загул накидає «неокласикам» в ролі хрещених батьків.

Як зложилися мистецькі уподобання групи, поки що ніколи над тим думати. Але безперечно одно, що і для Рильського, і для Филиповича чималу вагу мав характерний для російського літературного життя передвоєнного часу культ Пушкіна і пушкінської плеяди «золотого віку» російської поезії (року 1917 вийшла велика робота П. П. Филиповича, присвячена Баратинському). Другим формуючим враженням було пильне читання символістів російських, причому поруч Брюсова, В. Іванова і Блока впливав і найтонший з поетів символізму — Іннокентій Анненський. Його «Книги отражений», як і «Символизм» А. Бєлого, довгий час визначали уподобання і власну методу «неокласиків». Пам’ятаю, як на зборах університетської української громади р. 1912 мені прийшлося на літературному суді говорити прокурорську промову проти поезії Чупринки, і як я, спершися на формальну методу А. Бєлого, доводив ритмічну бідність поета, тобто робив те саме, що р. 1918 в «Літературно-артистичному альманахові» робив Я. Можейко.

Я не торкаюсь інших впливів, щоб не зловживати уваги читача. Але гадаю, що безперечний зв’язок Рильського з гуртком «Української хати» та літературні інтереси інших товаришів вказують нам на якийсь кардинальний відрив від старосвітського українського народництва та його літературних