Читати книгу - "Українське письменство"

позицій. Що ж до теоретичних поглядів на літературу, то вони вироблялися у групи в атмосфері боротьби межи концепціями «матеріалістичними» та «ідеалістичними», коли методи історичної та й історично-літературної науки поволі модифікувалися в залежності від ідей марксівського соціологізму. Все це визначило і літературні уподобання групи; в попереднім здобутку українського письменства у них були свої улюблені письменники: Франко (головно як поет), Леся Українка, почасти Коцюбинський та Кобилянська; Нечуй-Левицький та Панас Мирний видавалися дещо чужими, а поети з гуртка «Української хати» невиразними, а їх літературні досягнення нерішучими. Через російську поезію група на той час доходила до чужомовних джерел російського символізму та споріднених з ним явищ.

Цією лектурою та уподобаннями з’ясовується і відношення Филиповича, Рильського, Зерова до перших кроків українських символістів. Було те відношення, безперечно, прихильним. Хай наші символісти були літературно не міцні, нехай занадто схематичним було їх засвоєння російського символізму, — Загул і Я. Савченко, Слісаренко і Ярошенко були зустрінуті, як цікаве і потрібне з’явище. Хто тоді думав, що Загул і Савченко будуть остільки безхарактерні, що зречуться свого дальшого розвитку і зростання, зійдуть зі свого ґрунту і волітимуть усохнути, як поети, на жертву простолінійно сприйнятим «замовленням» часу.

Впливи символістів і символізму на наших неокласиках помітні ще й досі. В поезії Филиповича їх виявив у своїй вдумливій рецензії Ан. Лебедь («Ж. і р.», 1925 р.). В поезії Рильського їх знайти так само не тяжко; побіжно принотовані вони в моїй статті «Літературний шлях Максима Рильського» (збірка «До джерел»). Не минув «неокласиків» і російський акмеїзм: «Камень» О. Мандельштама, «Вечер» і «Четки» Ахматової, маніфест Городецького, як і гумільовські огляди російської поезії в «Аполлоні», безперечно, сприймалися їми. Стаття В. Жирмунського про поетів, «преодолевших символизм» («Р. мысль», 1916) слалася з їх власним вибором межи обома течіями. Коли ж у власній практиці «неокласиків», одначе, злилися в одній поточині і відгомони символічної техніки, і навіяння акмеїстичної манери, то це з’ясовується умовами літературного життя українського. В російській поезії акмеїст Городецький виступав проти символістів останнього періоду. У нас і символізм, і акмеїстична поетика, і футуризм Семенка, і навіть модерне рафінування народнопоетичної спадщини у Тичини виконували ту саму ролю. Всі вони з’явилися одночасно, всі вони були союзниками і мали спільний фронт проти кволих переспівів Олеся, проти культу Чупринчиної «музики вірша», проти атавістичних виявів доолесівської манери. Що це так, Загул може знайти численні докази в рецензіях «ЛНВ», «Шляху», «Книгаря» і інших видань.

Після всього цього нашому критикові, може, стане зрозумілий і прилюдний виступ неокласиків у червні 1922 р. Дозволю собі коротенько, всього в кількох словах, пригадати, як намічала тоді група свої задачі і план чергової роботи. Нам увижалося, що першим завданням нашим повинне бути ґрунтовне вивчення того, що є в українській літературі справжня вершина і наша хороша традиція (перш за все: Леся Українка і Франко), а в зв’язку з цим і деяка переоцінка багатьох поетичних репутацій; 2) треба засвоювати українській поезії, в міру сил і змоги, все, що є найпоказнішого в літературі всесвітній: 1917 рік і пробудження нових суспільних сил примушують поставити цю справу ширше, як коли-будь вона ставилася, і 3) на черзі повинне стати питання про підвищення літературної техніки. Таким чином, з погляду неокласицизму засуджувалась всяка старосвітчина українська і розперезаність. Засуджувався, напр., марксизм, коли він обмежувався, як у Загула, на цитатах із схематичного Фріче і не провадив до многолітньої роботи над перекладом класичних праць: засуджувався верлібр, коли він був стежкою до розслабленої і невпорядкованої прози. І навпаки, все, що єсть змагання до вищого ступеня, в принципі не заперечувалось: марксизм, коли він диктував широкі побудування наукові; прокладання нових стежок в художній прозі, і навіть верлібр, коли він справді вносить міцну синтаксу і є природне виявлення ритмічного відчуття автора.

Чотири роки пройшло з часу, як ці слова було сказано: не раз і не два вони повторялися на різних літературних виступах і вечірках. Кожний читач може приглянутися, чи робить що «неокласична» група на визначених нею стежках. І коли з читача обсерватор супокійний і об’єктивний, він зрозуміє все: і органічність цієї роботи на вкраїнському ґрунті під революційний час, і продиктованість її умовами українського життя, і суто українську генезу її, що ніякого місця не лишає ні Абраму Ефросу, ні іншим, з Загулової ласки, батькам українського «неокласицизму».

Ці формули (свої власні, не проказані з Москви) з’ясовують і те, чому неокласики не писали свого маніфесту (не організовувались і не кололись) і чому вони ніколи не заходжувались коло утворення «школи». Даючи повний простір один одному, вони ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки; однаково перекладали і «залізні сонети» німецької робітничої поезії, і давніх римлян, і польських романтиків, і французьких унанімістів. Їм однакові гекзаметри і октави, чотиристопові ямби і свобідний вірш. От чому вони, всупереч авторитетному твердженню Загула, ніколи не підпишуться під § 2 маніфесту російських неокласиків, — не скажуть, що свою творчість вони «засновують на базі чистого класицизму»; от чому вони воліють свою назву «неокласики» брати в лапки, і вже, роауміється, ніколи не погодяться з Д. Загулом, що «мистецтво» існує «ради мистецтва» та що «класична література є альфа і омега всіх мистецьких досягнень». Неокласики гадають, що грецькі і римські автори можуть бути корисні в справі утворення «великого стилю», але вони ніколи не вважатимуть, що на давніх авторах їм світ завязано, і завжди проситимуть Д. Загула не одмовлятись від авторства блискучої формули «про альфу і омегу».

Не більше рації має Загул і в другім ряді своїх міркувань про неокласиків, — там, де він закидає їм настрої самотності та втікання од світу. Хоч як наш критик напрошується на компліменти, доводячи з Плеханова, що наукова праця може переходити в гарячий тон публіцистичної відозви, а проте «не перестає задовольняти найстрогіші вимоги науки» («Література чи літературщина?», стор. 36), — але ми мусимо сказати, що науковість його памфлету, принаймні в розглянутих розділах, невисока. Правда, наш критик скрізь посилається на автентичні цитати з неокласиків, але запал публіциста сліпить йому погляд ученого і кривотлумачить цитати.

Так, навівши з Плеханова виписку про те, що нахил до