Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

– Гаразд – посміхнувся у відповідь потягнувшись до неї губ у спробі поцілувати, але під нашими ногами раптом зникла тверда опора і ми разом полетіли вниз!

******

Я різко схопився на ліжку важко дихаючи. Роззирнувшись довкола, розумію що знаходжуся у своїх покоях і я прокинувся! Не чекаючи ні секунди одразу схоплююся на ноги зіскакую з ліжка, але одразу ж завалююся на підлогу.

– А щоб тебе! – прошипів від болю.

“Не квапся, ти довго лежав, от тіло і не встигло повністю оговтатися” – попереджає сутність.

Секунда, дві і я з протяжним риком підхоплююся на ноги трохи похитуючись ледве не врізався у стілець, зашпортнувшись ногою об килим. Похитнувся, але встояв, встигнувши обпертись об стіну.

“Обережніше”.

Оговтавшись трохи краще, я вже впевненіше стояв на ногах, поглянувши на свою руку розумію що зараз ще й досі знаходився у напівобернутій формі. Мить і я знову повернувся у звичайну людську. 

Вийшовши зі спальні озираюся і йду прямо до сусідніх покоїв Срібної, всередині я її не знаходжу лише залишки старого запаху її присутності тут. Аромат був старий, але не достатньо, можливо вона була тут день назад як і в моїх покоях.

Прислухавшись до свого нутра, спробував відстежити її за міткою та нічого, я її не чув. Та де ж вона? Але те що Срібна жива я певен. Напевне через те що мітка ще й досі не підтверджена, на такій великій відстані я не можу її відчувати через слабкий зв’язок.

Отже, вона не в замку чи поблизу, інакше б я її вже відчув. Але куди саме вона поділася? Полетіла до Вілардії, але це не може бути точною версією, та й з ким вона взагалі полетіла?! Тільки б не з тією сяйливою блискіткою!

В мені починав наростати гнів як тільки собі це уявляв.

“Відблиск не міг так просто полетіти звідси, все ж він король і не може так просто покидати Драґар”.

– Але що як цей вилупок…

“Ні” – перебив мене Тарґас – “Це не він.”

– Тоді хто? – я буквально кипів від ревнощів, бо відчував тут ще чийсь чужий запах! І він належав чоловікові!

“Тобі немає про що перейматися, скоріш всього це був привид дракона який на тебе напав у лісі.” – спокійно відповів той.

– Що! Та він ж ледве не вбив її! Як вона могла так просто з ним полетіти?! Та й як, якщо він привид?

Від сутності я почув лиш стомлене зітхання.

“Він їй поклявся служити так, що щодо безпеки все гаразд, а от щодо другого… коротше в нього є тіло, а деталі потім сам пригадаєш! Там все занадто заплутано, я і сам не до кінця розумію як саме це працює!”

Скривившись на таке собі роз'яснення від сутності я вирішив спочатку обдивитися її покої в надії знайти хоч якусь зачіпку куди вона могла полетіти!

Обнишпоривши всі шухляди, столи, крісла, ліжко і навіть ванну я нічого не знайшов, тільки декілька її речей і все. Тоді пішов до себе і почав обшукувати кожен куток поки не дістався до спальної кімнати і мій погляд не натрапив на згорток на прикро-ватному столику. 

І як я раніше його не помітив?

Я повільно підійшов до столика на якому лежав згорток, і перше що кинулося мені в очі вже засохла Синталія заплетена кільцем. Взявши квітку до рук, я оглянув її. Хоч Синталія і була вже крихкою й пом’ятою, та вона була чомусь мені знайома. І від цього розуміння в мене починає калатати серце мов божевільне! 

– Вінок… – не знаю чому саме це сказав, просто згадалось що мені його подарували…

Відклавши Синталію на стіл, взяв до рук згорток. Мої руки тремтіли від хвилювання, бо я відчував на папері її запах і можливо саме це могло стати моєю відповіддю де зараз Марія. Вона це залишила.

Но згортку був короткий напис: “Дикому королю.”

Важко проковтнувши я не свідомо затримав дихання перед тим, як розгорнути згорток і почати читати. Помічаю що в деяких місцях папір був трохи деформований від вологи, а текст трохи змазаним. Коли мої очі зачитали перші рядки все моє нутро здригнулося, а хвилювання посилилося.

Лист:

“Якщо ти це читаєш, значить я вже можу бути мертвою, знаю початок дурнуватий і навіть банальний, та я не знаю як ще можна почати. Тому, що не можу бути певна що коли ти це прочитаєш, я ще й досі буду живою. Адже я не знаю як саме закінчиться цей фінал що вимагає просто найпаскуднішого кінця який тільки може бути!

Бо останнім часом я зрозуміла що змінити хоч щось вже більше не в моїх силах. Але мені треба було повернутися назад до Вілардії, бо якщо вже в мене не виходить врятуватися самій, я не хочу, щоб через мій власний страх загинули ті хто зараз там залишилися і всіма силами намагаються відбиватися. Хоч вони мені і категорично забороняли повертатися, та я не можу так просто їх залишити, знаючі що може статися.

Знаю, написане буде здаватися не незнайомим і дивним, через те що ти втратив спогади і можеш мене не пам’ятати. Але як мені здалося, я тобі останнім часом гарно надокучала. Можливо ти зараз вже все пригадав… або ж ні, і зараз ти дуже сердишся що я тебе дістала і тут. Ха-ха! 

Якщо що це було радісне “ха”. Напевне, я якщо чесна вже не впевнена ні в чому. Та якщо ти ще й досі мене не пам’ятаєш, я б хотіла розповісти все що не встигла. Тому вибач, я тобі ще трошки по-надокучаю. Зовсім трішки так, що не гнівайся.

Звичайно треба було писати про щось більш значуще на прощання, але наразі мій розум переповнюють купа шалених образів нашої зустрічі і почуттів які я просто не в змозі відкинути.

Хоч наше перше знайомство відбулося і не при дуже гарних обставинах, та я ніколи не забуду той день і твій палкий погляд бурштинового-золота з чорним кільцем навколо райдужки. Одного разу ти сказав мені що тебе ще ніхто так поетично не описував, коли я сказала що твоє волосся має фіолетово-синій відблиск. 

Я це пам’ятаю як і перший політ на який тобі вдалося мене вмовити, хоч і не без маленьких хитрощів. Тоді ти ображався кожен раз коли я відмовлялася від польоту, чи твоєї допомоги, після чого ти постійно робив кумедні мармизки поки думав що я цього не помічала. І за цим було дуже цікаво спостерігати, це ще й досі моє найулюбленіше заняття якщо чесно.