Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Та мушу визнати що мені сподобалося літати і зараз я за цим дуже сумую, як і за тобою. Хотіла б я зараз ще трішки тебе подражнити і знову побачити твою посмішку й жарке полум’я в золотих очах що приємно гріє мене. 

І най неймовірнішу сором’язливість яку тільки можна бачити. І її до речі найважче в тебе зловити. Мене кожен раз веселило бачити твоє зніяковіння, особливо те як в тебе червоніли вуха.

А ще я сумую за “хвилюючим хвостиком” який шукала ще з першого нашого дня, бо мене мучила одна дума і це: “Чи в тебе є хвіст у напівобернутій формі?” Звичайно дурне запитання, але для мене в той момент це було на рівні важливості з життям і здорового сну.

Я дуже сумую за тобою мій Дикунчику, чи радже Котику? Ха-ха.

Якщо що це вже було сумне “ха”.

Я дуже шкодую що порушила нашу обіцянку яку ми дали один одному. Що щоб не сталося не покидати один одного, та я покинула… Пробач мені за те що я далеко, що зараз не з тобою.

Мені зараз страшно. Страшно що все може закінчитися дуже швидко. Мені ще й досі лячно згадувати про ту подію в лісі, коли ти лежав увесь закривавлений і помирав. І врешті це й сталося. Хоч мені і вдалося тебе повернути до життя… Мене лякає кінцівка і те що це вже буде остаточна зупинка. 

Я несмілива, хоча мені й дуже хотілося мати хоч дрібку цієї чесноти, бо я радше плаксива. Я б навіть сказала занадто плаксива, адже заходжуся плачем незалежно від ситуації, але з цим я вдіяти нічого не можу. Занадто багато всього відчуваю, от і не справляюся.

Тож, якщо ти все ж дочитав цей лис до кінця не кинувши його ще на моменті опису своїх очей, я хотіла сказати що до нестями кохаю тебе мій Дикунчику. Пробач не знаю чи можна писати у цьому листі твоє ім'я, адже не певна що це не прочитає хтось ще. Бо ж ім’я дракона це найсокровенніший скарб про який ви розповідаєте коли повністю вірите тому хто з вами поруч.

Тому, я тобі безмежно вірю мій Лере.

З усією любов’ю ваша Лея, і твоя срібна крихітна Хмаринка.

ПС: Пам’ятаєш нашу таємну гру? Коли ми запитували про секрети один одного, а коли ще не були готові поділитися одним з наших секретів, то говорили що можна ухилитися на деякий час від запитання. Тож, я дозволяю тобі мій Дикунчику ухилитися від спогадів, але не назавжди.”

Я уривчасто видих, схопившись рукою за волосся. Я пригадав. Я все пригадав! Все до останньої миті! 

А потім з острахом зрозумів ще дещо! Марія повернулася до Вілардії, а саме в той час, коли її мали стратити!

– Ні! Що ж ти коїш! – в розпачі прошепотів до себе, не гаючи більше ні секунди вистрибнув прямо з вікна власних покої і прямо у повітрі перекинувся у дракона й полетів до Вілардії так швидко як тільки міг!