Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Ешонай, заричавши, вимушено відступила.

— Тобі кінець, винищувачу, бо сьогодні не твій день, — зачувся з-під шолома її голос. — Сьогодні твоя жорстокість обернеться проти тебе. Сьогодні занепад перекинеться з мого народу на твій.

«Ще трішки».

Адолін напосів на неї, фонтануючи випадами, а потім, ослабивши натиск, розкрився. Паршендійка негайно ж купилася на цю хитрість і, розмахнувшись, завдала удару по його шолому, що й так уже сочився Буресвітлом. Еге, Запал заволодів нею до решти. Він надавав їй сили та енергії, але й штовхав на безрозсудні вчинки, застуючи очі на те, що коїлося довкола.

Отримавши удар по голові, Адолін заточився. А Ешонай, тріумфуючи, розсміялася й знову занесла меча.

Та княжич ринув уперед і врізався плечем та головою їй у груди. Його шолом, не витримавши сили зіткнення, розлетівся — але гамбіт спрацював.

Бо Ешонай не бачила, як близько вони опинилися до прірви.

Зіштовхнувши суперницю з краю плато, Адолін уловив її паніку й почув зойк, із яким вона полетіла в темну безодню.

На жаль, шолом, бризнувши друзками, на мить засліпив Холіна. Він заточився, а коли поставив ногу, то відчув під нею порожнечу й, накренившись, повалився в неї.

Якусь нескінченну мить княжич відчував лише паніку й шок, і доки збагнув, що не падає, спливла ціла вічність. В очах прояснилося, й Адолін побачив розверзнуту пащу провалля, яку звідусіль запинала завіса дощу. А відтак озирнувся через плече.

Там виявилися двоє мостонавідників, які встигли спіймати його за латну спідницю й силкувалися відтягти від провалля. Натужно крекчучи, вони не випускали з рук слизький метал, а ногами щосили впиралися в камені, щоб не полетіти слідом за княжичем.

Аж тут неначе з-під землі з’явилися інші солдати й приспіли на допомогу. Обхопивши Адоліна за пояс і плечі, вони спільними зусиллями відтягли його з краю безодні туди, де Холін, відновивши рівновагу, зміг самостійно позадкувати від прірви.

Солдати вибухнули тріумфальними криками, а княжич, стомлено засміявшись, обернувся до охоронців, Шрамма та Дрегі, і сказав:

— Гадаю, даремно я нервувався, чи зможете ви триматися коло мене…

— Пусте, — кинув Шрамм.

— Атож, піднімати світлооких товстунів — це як раз плюнути, — докинув Дрегі. — А ви спробуйте-но якось на дозвіллі підняти моста…

Адолін широко всміхнувся й витер мокре обличчя рукою, яка залишилася без рукавиці.

— Погляньте, чи вдасться вам розшукати шматок мого шолома чи поруча. Коли маєш із чого вирощувати заміну, регенерація обладунку відбувається швидше. І будьте ласкаві — рукавицю теж підберіть.

Мостонавідники кивнули. На небі збиралися червоні блискавиці, а темний дощовий вихор ширився й розростався. От так-так… схоже, добра це аж ніяк не віщувало.

Адолін мав ліпше зорієнтуватися в загальній картині баталії, тож кинувся мостом на центральне плато. Де його батько? Як там справи в Аладара з Ройоном? Чи повернулася вже з експедиції Шаллан?

Здавалося, що на центральному плато панував хаос. Вітер, посилюючись, шматував або й завалював намети. Зусібіч метушилися люди. Зауваживши чиюсь постать у цупкому плащі, яка цілеспрямовано крокувала крізь дощ, княжич стримав її за руку, коли вона проходила повз: у нього ж бо виникло враження, наче ця людина знає, що робить.

— Де мій батько? — спитав він. — І які накази тобі велено передати?

Каптур плаща спав, і чоловік звернув до Адоліна очі, які здавалися трішечки завеликими й занадто округлими. Лиса голова. Тонкий, просторий одяг під плащем.

Убивця в білому.

***

Моаш ступив крок уперед, проте Сколкозбройця не прикликав.

Каладін завдав удару ратищем, але марно — всі сили, які зоставалися, пішли на те, щоб бодай триматися на ногах. Вістря відскочило від Моашевого шолома, й колишній мостонавідник ударом кулака розтрощив його древко на друзки.

Капітан, заточившись, застиг, але Моаш із ним не закінчив: він підступив іще на крок і вгатив його «броньованим» кулаком у живіт.

Каладін охнув і зігнувся навпіл. Усередині не залишилося живого місця. Від неймовірної сили удару його ребра тріснули, мов хмизини. Забризкуючи Моашів обладунок, він закашлявся кров’ю і застогнав. А той, розтиснувши кулака, відступив.

Охоронець повалився на холодну кам’яну підлогу, трясучись усім тілом. У нього було таке відчуття, наче очі от-от повилазять з орбіт, і він тремтливо скулився, тримаючись за роздроблену грудну клітку.

— От буря, удар вийшов надто сильний, — Моашів голос долинав наче здалеку.

— Ти вчинив, як мав. — А це сказав уже Ґрейвз.

«Ох… Прародителю бур… як же боляче…»

— І що тепер? — спитав Моаш.

— Покінчимо з цим. Уб’ємо короля Сколкозбройцем і сподіватимемось, що його смерть усе одно скидатиметься на роботу вбивці. От тільки з кривавими слідами вийшло негаразд — у декого можуть виникнути запитання. Ану дай-но я позрізаю ці дошки, щоб складалося враження, наче шин, як і минулого разу, проник через стіну.

Холодне повітря. Дощ.

І крик? Аж ген удалині? Знайомий голос…

— Сил? — шепнув Каладін скривавленими вустами. — Сил?

Жодної відповіді.

— Я біг… доки не вичерпав усього себе… — прошепотів Каладін. — І тепер… перегонам кінець.

Важить життя, а не смерть.

— Я це зроблю — візьму цей тягар на себе. — Знову Ґрейвз.

— Таке право належить мені! — Голос Моаша.

Каладін закліпав очима, і його погляд навівся на короля, який лежав непритомний одразу за ним. Елгокар іще дихав.

«Я захищатиму тих, хто не в змозі захистити себе сам».

Лише тепер він остаточно збагнув, чому не зміг учинити інакше. Капітан перекотився й звівся навколішки. Моаш і Ґрейвз сперечалися.

— Я маю його захищати, — прошепотів Каладін.

Чому?

— Бо якщо я захищатиму… — Він закашлявся. — Якщо я захищатиму… лише тих, хто мені до вподоби, це означатиме, що мені байдуже до слушності моїх учинків.

У такому разі він дбав би лише про те, як буде зручніше для нього.

Такими діями він захищав би себе, а не інших.

Тамуючи нелюдський біль, Каладін натужно підняв одну ногу, здорову, й — через силу, кашляючи кров’ю та заточуючись — звівся навстоячки між Елгокаром і вбивцями. Його тремтливі пальці намацали на поясі і — з третьої спроби — витягли з піхов ножа. В очах, затуманюючи зір, повиступали сльози болю, але Каладін таки розгледів, як обидва Сколкозбройні обернулися до нього.

Моаш повільно підняв забрало. У виразі його обличчя прозирало приголомшення.

— Прародителю бур… Келе, та як же ти тримаєшся на ногах?

Тепер усе ставало на місця.

Ось чому він повернувся. Річ була в Тіені, в Далінарові, у правильності вчинків — а насамперед у тому, щоб захищати людей.

Ось яким він прагнув бути.

Каладін відвів назад одну ногу (торкнувшись п’яткою короля) й, ставши в бойову стійку, здійняв перед собою п’ястка із затиснутим у ньому ножем. Рука ходила ходором, наче дах у грозу — але він глянув Моашеві просто у вічі.

Важить сила, а не слабкість.

— Вам. Його. Не. Отримати.

— Моаше, покінчи з ним, —