Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Побоюючись пошкодити портал, Шаллан попросила княжича завдати удару туди, де, як вона сподівалася, зберігся натяк на двері — і, схоже, не помилилася. Ввійшовши досередини, вона запетляла доріжкою, що звивалася округлим приміщенням, мовчки рахуючи мозаїчні сегменти на підлозі. Їх було десять — як-от десять лицарських орденів, десять королівств і десять народів. Аж раптом, між сегментами, котрі символізували перше та десяте королівства, показалася й вужча одинадцята секція — із зображенням високої башти. Урітіру.

Портал — вона таки знайшла його. А ця мозаїка! Яка краса. Від неї перехоплювало подих.

Але наразі часу на замилування не було. Велика мозаїка на підлозі завивалася довкола центру приміщення, але меч кожного з лицарів указував на ту саму частину стіни — тож дівчина рушила в тому напрямку. Скидалося на те, неначе все, що там було, чудово збереглося — навіть настінні бра, які, здавалося, досі містили потьмянілі самоцвіти.

На стіні виявився вставлений у камінь металевий диск. Зі сталі чи що? Попри довгу занедбаність, він не поіржавів і навіть не потемнів.

— Незабаром почнеться… — оголосив Ренарін із протилежного боку приміщення, і його тихий голос розлігся луною, відбиваючись від склепіння.

Буря забирай, цей хлопчина лякав її — а надто на додачу до завивання шквального вітру й шуму дощу, який періщив по плато знадвору.

З’явилися Її Світлість Інадара з кількома науковицями та подвижниками — вступивши в приміщення, новоприбулі заохали й кинулися оглядати мозаїку, перемовляючись між собою.

Але Шаллан роздивлялася дивний диск у стіні, який мав подобу десятикутної зірки з тонким прорізом точно по центру. «Тут мали порядкувати Променисті, — майнуло в гадці. — А що було лише в Променистих і ні в кого, крім них?» Чималенько всього, але форма того отвору в металі навела її на досить імовірне пояснення, чому відчиняти Присяжну браму могли тільки вони.

— Ренаріне, підійдіть сюди, — попросила дівчина.

Юнак погупав сабатонами в її напрямку.

— Шаллан, часу обмаль, — попередив Фрактал. — Вони прикликали Вічновій. Але це ще не все… з протилежного боку насувається і якась інша стихія. Може, великобуря?

— Стоїть Ридання, — сказала Шаллан, дивлячись на спрена, який жолобив стіну біля сталевого диска. — О цій порі великобур не буває.

— Але якась усе одно гряде. Шаллан, вони налетять одна на одну. Дві бурі зітнуться прямо тут.

— А ці бурі, бува, не розрядять одна одну?

— Вони посилять одна одну, — заперечив Фрактал, — наче дві хвилі, що стикаються гребенями, входячи в резонанс… Це породить такий ураган, якого ще не бачив світ. Він крушитиме камінь і може обрушити самі тутешні плато. Буде кепсько — дуже й дуже кепсько.

Шаллан поглянула на Інадару, яка підійшла й зупинилася коло неї.

— А ви що думаєте?

— Ваша Світлосте, я вже не знаю, що й думати, — промовила жінка. — Ви мали рацію щодо Присяжної брами. І я… я більше не відчуваю себе компетентною судити, що правильне, а що хибне.

— Треба, щоб армії перемістилися на це плато, — сказала Шаллан. — Бо навіть у разі перемоги над паршенді вони будуть приречені, якщо ми не доможемося, щоб портал працював.

— Це взагалі не схоже на портал, — зауважила Інадара. — Що він нам дасть? Відчинить прохід у стіні?

— Не знаю, — відказала дівчина і глянула на Ренаріна. — Прикличте-но Сколкозбройця.

Той зробив, як просили, й поморщився, коли Зброя з’явилася. Шаллан тицьнула пальцем у проріз: інтуїція підказувала, що той схожий на замкову щілину.

— Спробуйте подряпати Зброєю цей метал. Але надзвичайно обережно — адже ми не хочемо зруйнувати портал, якщо я помиляюся.

Ренарін підступив до стіни й акуратно, притримуючи лезо лівицею — згори, при самому вістрі — помістив його кінчик на метал коло замкової щілини. Але Зброя його не взяла. Княжич гмикнув і спробував натиснути трішки сильніше, але метал не піддавався.

— Цей диск зроблено з того самого матеріалу, — збуджено промовила Шаллан. — А форма отвору така, що меч теоретично міг би влізти. Ану спробуйте просунути лезо всередину — але дуже повільно.

Холін спробував, і коли вістря проникло в шпарину, її форма цілковито змінилася — метал потік, припасовуючись до Сколкозбройця. Спрацювало! А щойно Зброя стала на місце, як усі вони повернули голови, роззираючись — але на позір усе залишилося, як було.

— І що, є якийсь результат? — спитав Ренарін.

— Його не може не бути, — відказала Шаллан.

Вони, певне, «відімкнули двері» — але як їм «повернути дверну ручку»?

— Нам знадобиться допомога Її Світлості Навані, — повела далі дівчина. — А найважливіше те, що ми маємо зібрати всіх тут. Солдати, мостонавідники — гайда! Біжіть і перекажіть ясновельможному Далінарові зібрати армії на цьому плато. Скажіть, що коли він цього не зробить, вони будуть приречені. А ми з вами, вчені го́лови (що їх одна — добре, а багато — ліпше), спробуємо збагнути, як працює ця буреклята штукенція.

***

Адолін танцював у ритмі стихії, обмінюючись ударами з Ешонай. Суперниця була майстриня фехтувати, але її стійки були йому незнайомі. Паршендійка робила обманні рухи й — то відступаючи, то наступаючи — промацувала його оборону, носячись крізь бурю, наче тріскотлива блискавиця.

Княжич і собі не відставав — тіснив її, розмахуючи Сколкозбройцем. Дуель. Перемогти на дуелі — таке йому було до снаги, навіть б’ючись серед бурі й проти чудовиська. Він насідав на суперницю, женучи її полем бою ближче до того місця, де його армія перетнула плато, щоб вступити в зіткнення з ворогом.

Маніпулювати нею було складно. Адолін зустрічався з Ешонай лише двічі, але в нього було таке враження, що її бойовий стиль говорив сам за себе. Від неї так і віяло жагою крові, потягом до вбивства, Запалом. Сам княжич його не відчував, але інтуїтивно вловлював у ній.

Довкола нього билися в оточенні чи розбігалися під натиском алеті вороги. Холін проминув паршендійця, якого солдати звалили додолу, а коли той спробував відповзти, випустили йому кишки. Плато заливали дощівка та кров, а до грому домішувалися нестямні зойки.

До грому. Далекого грому на заході. Княжич поглянув у тому напрямку й замало не розгубив концентрації — бо навіч узрів, як, спалахуючи червоним, розростається велетенський вихор із вітру й дощу.

Ешонай завдала удару, й Адолін, обернувшись, парирував її клинок передпліччям. Та секція його Збруї була вже ослаблена, і з тріщин засочилося Буресвітло. Зате княжич, підступивши впритул й одноруч замахнувшись мечем, вгатив паршендійку в бік. Нагородою йому стало хрипіння, але суперниця не зігнулася навпіл — ба навіть не відсахнулася — а, занісши правицю, знову обрушила Сколкозбройця на його передпліччя.

Збруя вибухнула світними бризками розплавленого металу. Буря забирай! Адолін відсмикнув руку й, вимушено знявши латну рукавицю — яка тепер, без контакту з рештою обладунку, зробилася заважкою — зронив її. Непокриту шкіру стало обдувати вітром — страхітливо сильним.

«Ще трішки», — майнуло в голові, й Адолін, попри втрачену секцію Збруї,