Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

298
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 317 318 319 ... 323
Перейти на сторінку:
обов’язково з’явиться заспокоюватись…

В двері пошкреблись, в дверну щілину прошепотів голосок: «Тьотю Катю, ви вдома?» Це була Клавдія, в величезних, обв’язаних шворками, валянках.

— Чесночиха за вами прислала, у неї сидить Рощин з фронту.

— А що, холодно надворі?

— Страшенно, тьотю Катю, вітрило так і запорошує очі, хоч би — сніг, та от нема й нема снігу… Якась зима скажена. А у вас тепло, тьотю Катю…

Каті дуже не хотілося виходити на холод і тягтися до Чесночихи на Прєсню, але ще більше стомлюючою уявлялась неминуча нічна розмова. Вона наділа пальто і зверху на голову накинула теплу хустку. Обережно, щоб не почув Маслов, вони з Клавдіею вийшли на вулицю. Нічний вітер рвонув на них з темного провулка з такою силою, що Катя прикрила дівчинку кінцями хустки. Порох колов обличчя, грюкотіли залізні покрівлі. Вітер вив і свистав так, ніби Катя і Клавдія останні люди на землі, — все вимерло, і сонце більше ніколи не зійде над світом…

Біля тьмяно освітленого віконця дерев’яного будиночка Катя обернулась до вітру спиною, щоб передихнути. В шпарину між нещільно зсунутими фіранками вона побачила кімнату, заставлену речами, чорну трубу, протягнуту коліном у камін, посеред кімнати — вогник бджілки і в кріслах — кілька чоловік. Усі вони, підперши голови, слухали юнака, який стояв перед ними, — гордо піднявши кирпатого носа, він читав щось із зошита. На ньому було благеньке пальто, розхристане на голих грудях, і обмотані шворками валянки, такі самі, як у Клавдії. З руху його руки і з того, як він героїчно стріпував нечесаним густим волоссям, Катя зрозуміла, що юнак читає вірші. їй стало тепло на серці, усміхаючись, вона обернулась проти вітру і, не випускаючи Клавдії з-під хустки, побігла до Арбата.

У Чесночихи було багато людей: жінки тих робітників, котрі пішли на фронт, і кілька стариків, що сиділи на почесному місці коло стола, де приїжджий розповідав про воєнні справи. Зараз його питали, перебиваючи одне одного, нро те, чи скоро полегшає з хлібрм, чи можна сподіватися, що до різдва підвезуть у Москву паливо, про те, чи видають у частинах валянки й кожушки. Називали прізвища чоловіків і братів, — чи живі вони, чи здорові? — немовби цей військовий міг знати на ймення всі тисячі робітників, які билися на всіх фронтах.

Катя не могла протовпитись у кімнату й залишилася в дверях. Підводячись навшпиньки, вона мигцем побачила, що приїжджий щось записує на папері, схиливши голову, забинтовану марлею.

— Всі запитання, товариші? — спитав він, і Катя затремтіла так, наче цей тихий, строгий голос увійшов у неї, розриваючи серце. Вона зараз же обернулась, щоб вийти. Ніщо, виявляється, не забулось… Звук голосу, схожий на той, рідний, який назавжди замовк, розбурхав у ній колишню тугу, колишній біль, непотрібний, даремний… Так самотній людині присниться давно пережитий спогад, — побачить вона ніколи нею не бачений будиночок у лісі, освітлений попелястим світлом, і коло будиночка — свою покійну матір, — вона сидить і усміхається, як у далекому дитинстві. Людина хотіла б до неї потягтися, викликати її з сну в життя і не може до неї доторкнутися, вона мовчить і усміхається, і людина розуміє, що це тільки сон, і глибокі сльози піднімають груди сонного.

Мабуть, у Каті було таке обличчя, що одна з жінок у дверях сказала:

— Громадянки, пропустіть учительку наперед, заштовхали її зовсім…

Катю пропустили наперед, в кімнату. Вона увійшла, і той чоловік коло стола підвів голову, обв’язану марлею, — вона побачила його суворе обличчя. Перш ніж радість освітила, розширила його темні очі, Катя похитнулась, у неї запаморочилась голова, в її свідомості все зрушилось, знявся гомін голосів і відійшов у далечінь, світло почало тьмаритись, так само, як тоді в сінях, коли мало не впустила відро… Катя, винувато усміхаючись, часто задихала, бліднучи, почала опускатися…

— Катю! — крикнув цей чоловік, розштовхуючи людей. — Катю!

Кілька рук підхопило її, — не дали їй упасти на підлогу. Вадим Петрович взяв у долоні її поникле миле, чарівне обличчя з похололим напіввідкритим ротом, з очима, закоченими під повіки.

— Це моя дружина, товариші, це моя дружина, — повторював він тремтячими губами…

Вони йшли, вітер дув їм у спину. Вадим Петрович пригортав до себе Катю за тендітні плечі. Вона цілу дорогу плакала, спинялася й цілувала Вадима. Він почав був їй розповідати, — чому його всі вважають мертвим, тоді як він цілий рік по всій Росії шукає Катю. Але це вийшло плутано, довго, та й зовсім зараз було не потрібно. Катя часом говорила: «Зажди, ми зовсім не туди зайшли…» Вони повертали і блукали по темних і безлюдних провулках, де скрипіли іржаві флюгери на димарях, скреготали напіводірвані листи заліза або з надривним виттям вимахувала з-за зруйнованої огорожі чорним гіллям липа, яка пам’ятала, як тут, може, такої самої ночі, боячись чортів, у розмаяній шинелі, пробігав Микола Васильович Гоголь.

На Староконюшенному Катя сказала:

— Ось наш будинок, ти пригадуєш? Тільки ти приходив з парадного. Я живу в тій самій кімнаті, Вадиме.

Вони пробігли через маленький дворик. Двері на кухні були заперті.

— Ах, неприємно… Доведеться стукати… Стукай якнайдужче…

Катя засміялась, потім трошки заплакала, поцілувала Вадима і знову засміялась. Кадим Петрович гримнув у двері обома кулаками.

— Хто там? Хто там? — стурбовано спитав Маслов за дверима. v — Відчиніть, це я, Катя.

Маслов відчинив, в руці його тремтіла бляшана коптилка з скляним ковпаком. Побачивши позад Каті військового, він відсахнувся, щоки його взялись подовжніми зморшками, очі ненависно звузились…

— Дякую, — сказала Катя і побігла в свою кімнату, не випускаючи руки Вадима. Вони увійшли в кімнату, де ще не вихололо тепло. Катя пошепки спитала:

— Сірники у тебе є?

Він був такий схвильований, що відповів теж пошепки:

— Є…

Вона засвітила світло, маленький вогник у баночці, якого було цілком досить, щоб

1 ... 317 318 319 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"