Читати книгу - "Доторк"

«Трейсер контрол» відкрила півдесятка станцій обстеження в Елджині й відправляла всіх, хто телефонував стосовно перевірки, на наступний день. Черги починали вишиковуватися ще вночі. До шостої ранку вони обвивали квартал і тягнулися на ще кілька кварталів. На Мейн-стрит утворився затор, і автомобілі перенаправляли на Нешнал-моторз-сквер. Людям роздавали листівки, в яких цитували постанову, що минулого дня ухвалила міська рада Детройта й у якій висловила довіру Комісії з питань ядерної енергетики, «Трейсер контрол» і «Нешнал моторз».

Попри запевнення чи, ймовірно, через них паніка не вщухала.

Літні приїжджі в котеджах на березі озера залишалися до перевірки, а тоді збирали речі та їхали геть. Виглядало так, ніби, дізнавшись, що вони «чисті», люди боялися контактувати з іншими.

Різко підскочили продажі доступних лічильників Ґайґера. (Хоча Бюро з покращення ділової практики Детройта попередило, що недобросовісні виробники постачають тисячі старих чи ненадійних лічильників за захмарними цінами, людям здавалося, що будь-що, що тріщить, краще, ніж нічого. Лічильник Ґайґера став талісманом.) Багатші мешканці Елджина обурилися через такий вид радіоактивності, який робив їхні сховища на випадок ядерної війни й процедури цивільної оборони даремними. Жодне ревіння сирен не могло попередити, що людина носить на одязі радіоактивний пил.

На Вінн-стрит, у середмісті, зчинилася бійка, після того як один чоловік зачепив іншого. Люди перестали потискати руки, на вулицях почали з’являтися лікарняні маски. Гнів міста був направлений насамперед на «Нешнал моторз», і щоранку в Центрі досліджень та розвитку виявляли якісь акти вандалізму: розбиті вікна, непристойності на стінах, сміття на під’їзних доріжках і в штучному озерці посеред території. Коли вандалізм набув уже серйозніших обертів, «Нешнал моторз» оголосила про тимчасове закриття Центру. Усі дослідження продовжаться в лабораторіях Гейзел-парку і в Східному державному університеті. Тож мешканці Елджина кинулися шукати нову ціль. Макс Праґер був недоступний, але деякі пригадали, що то Старки поширили зараження по місту й вони ще досі тут.

Одного вечора камінь розбив вікно у вітальні й пролетів за кілька сантиметрів від Карен. Уламок розбитого скла порізав Барні чоло. Він кинувся до дверей, але побачив лише автомобіль з вимкнутими фарами. Коли машина проїхала під ліхтарем, Барні розгледів, що як спереду, так і ззаду в ній сиділи чоловіки, але номер роздивитися не зміг.

— То не діти були! — крикнув він, захряскуючи двері. — Дорослі. — Гнів душив його. Хотілося когось схопити. Лютував так, що ладен був убити — і вбити не чисто, пістолетом чи ножем, а забити когось руками до болісної смерті. Він грюкнув кулаком по одвірку, спочатку однією рукою, тоді другою, а тоді нарешті завалився на диван.

Карен знайшла записку, що обгортала камінь.

— «Забирайтеся з Елджина, — прочитала вона, — або ми вас витуримо».

— Цього я й боявся, — прошепотів він. — Вони нас цькуватимуть, доки ми не підемо.

Через тиждень вікно розбив ще один камінь, а також були дві спроби підпалити їхній будинок. Після другої до них навідався мер «Сонько» Фінні й пояснив, що дав завдання начальникові відділу поліції виставити перед будинком полісмена. Це лише тимчасовий захист, перепросив він, доки все не вляжеться. Мер думав, що вони збираються продати будинок і виїхати з міста, як це зробили кілька інших працівників Центру досліджень.

— Ми не можемо, — сказав Барні, — не можемо, доки справу не закриють.

Мер Фінні кивнув, сяючи своєю найкращою виборчою усмішкою й лише наполовину розплющивши очі, так ніби радісно кивав крізь сон.

— Чув, що компанія запропонувала вам непогану суму. Думав, ви з радістю покинете весь цей бардак.

— Не знаю, що ви чули, — сказав Барні, — але вони запропонували нам сущі копійки. Ми б хоч зараз продали будинок і забралися звідси, але адвокат порадив нам поки нічого не робити.

Барні подумав, що мер зараз засне в них на дивані з усмішкою на обличчі, проте той пирхнув і випнув м’ясисті губи.

— Чув від брата містера Енґстрома, що ви намагаєтеся наварити значну суму на цій ситуації й не хвилюєтеся, що через судову справу Центр може бути закритим довгий час, а через це купа людей залишиться без роботи.

— Що за маячня?

— Ходять чутки. Кажуть навіть, що Центр можуть перенести на південь, куди переїхали багато інших компаній.

— Та ну, ви ж самі чудово розумієте, що це абсурд. Центр відкриється, як тільки паніка вщухне.

— Можливо, але тут багато людей турбуються за свої зарплати, і вони вважають, що це ви частково відповідальні. Думаю, ви робите велику помилку, якщо не продаєте будинок і не їдете кудись жити.

— Минулого тижня ми говорили з агентом з нерухомості.

Фінні кивнув. Він чув про це. Очевидно, мерія має прямий зв’язок з усіма агентами з нерухомості в місті. Елджин добре відомий тим, що контролює людей, які можуть купувати нерухомість, так само як у Ґрос-Пойнті зробили з їхньою знаною «Пойнт-систем»[9], і тут усі домовленості ретельно перевірятиме найпопулярніший мер за всю історію Елджина.

— Тоді ви також знаєте, — просичав Барні, — що він нам сказав, що люди не куплять будинок, бо бояться тут радіоактивності.

— Ну, я чув не зовсім це. Лестер Парксон сказав мені, що агент запропонував вам відносно непогану ціну за це місце, зважаючи на обставини. — Фінні роззирнувся навколо, ніби оцінював будинок, який вони так плекали.

— Непогану ціну?! — Барні знав, що мусить контролювати себе з найвпливовішою людиною міста. Але він аж кипів від бажання вмазати по цій сонній усмішці, побачити, як це обличчя демонструє здивування, злість, біль, хоч щось, окрім роздутої, напівзаплющеної маски. — Двадцять тисяч доларів — це, по-вашому, чесно? У нас застава п’ятдесят тисяч доларів. Ми в боргах до кінця життя застрягнемо.

— Ну, як ви й сказали, мусите розуміти, що ця втрата спричинена радіоактивністю. Та й ви непогано заробите, якщо зараз же домовитеся з компанією.

— Ми не домовлятимемося під тиском, блін. Мені однаково, хай хоч роками тягають нас по судах. Ми їм не дамо спуску.

Уперше ті брови підскочили вгору, а усмішка опинилася під загрозою зникнення,