Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Адам

- Припини поводитися, як індик! – шипить на вухо Макар, коли калатаю ложкою цукор у чашці, навмисне дзенькаючи об стінки посудини. Краще б там було щось міцніше.

- Хіба вони сидять мовчки? – відриваю від ложки погляд. Він лише закочує очі. У їх будинку я зараз виключно через повагу до цього чоловіка, але грати роль милого хлопчика і показувати, який радий зайти на веселе сімейне чаювання, де матір метушиться по кухні, наче їй вмонтували пропелер, - я не збираюся.

    Не планував сьогодні заходити у гості. І не лише сьогодні. Взагалі. Саша не один раз намагалася прочитати проповідь на тему «Як важливо вміти пробачати», але я не можу цього зробити. Як би не шкодував та не поважав цю жінку раніше. Очевидно, вмінням прощати природа мене не нагородила.

   Після кожного бою, де підживлював свої удари шаленою люттю, скажено нервував, коли адреналін покидав моє тіло. Найбільше я баявся стати схожим на свого батька, який також зганяв злість кулаками. І чим я кращий за нього?

- Світлано, - звертається до матері, вириваючи з думок, - досить метушитися. Сядь, - матір покірно відкладає кухонний рушник, ставить тарілку з фруктами на стіл та сідає поруч з чоловіком.

   Після мого повернення вона багато разів намагалася зустрітися, телефонувала та приходила до моєї квартири, але трьох років мені не вистачило, щоб повернути колишні стосунки. Мабуть, саме її вчинок ще більше випалив нутро, ніж те, що зробила Злата.

- Як навчання, сину? Важко після такої перерви?

- Будемо вести світські бесіди? Я не налаштований. Можемо помовчати. Досьорбаю чай і піду. Дуже смачно, - салютую чашкою, роблю ковток і відставляю в сторону.

- Адаме, припини! – підривається зі стільця вітчим. – Лано, вийди на декілька хвилин. Ми поговоримо.

   Матір підіймається та виходить з кімнати. Закочую очі та впираюся у спинку стільця, складаючи руки на грудях. Зараз буде чергова проповідь.

- Навіщо ти це робиш?

- Що саме? Конкретизуй, Макаре. За усі двадцять два роки мені приписали багато гріхів. То що?

- Припини так відноситися до матері. Ти навіть не уявляєш, як вона дорікає собі за той вчинок. Ти її єдиний син…

- Це все? – підіймаюся з крісла. Досить з мене родинних посиденьок. Нічого нового я не почув.

- Не все. З донькою Гордієнків ти зв'язався, щоб насолити Артуру? Залиш дівчину у спокої, - від цих слів руки різко стискаються у кулаки.

- Не ваша справа. І ні слова її батькам про те, що бачили, - єдине, що вимовляю крізь зціплені зуби та покидаю будинок, не чекаючи відповіді.

   Виправдовуватися не збираюся і пояснювати, чому був сьогодні з Камілою – теж не буду. Я сам собі цього пояснити не можу. Після акту самокопання та вигризання – хотілося позбутися цих відчуттів. І я знаю лише декілька способів, як це зробити. Та віднедавна зеленоока руда відьма стала каталізатором - з нею я забуваю про все. Розуміючи, що знову падаю у ту ж яму з сипучими пісками, таки зателефонував їй. Хворе бажання знову вдихнути запах її волосся і торкнутися губ зводило з розуму, перекрикуючи інтуїцію. 

    Після появи Макара та матері під час  прощання з дівчиною, навіть у темряві було помітно, наскільки вона зблідла, різко прибрала від мене руки, наче її застали на розчленуванні. Кинула «добрий вечір» у бік своїх сусідів та пішла до головного входу, хоча, я був впевнений, що намагатиметься потрапити у будинок непомітно, як і вийшла.

   У цей момент в моїй свідомості загорілося яскравим червоним світлом бажання її захистити, аби більше не бачити цього переляканого виразу обличчя. Якими б звинуваченнями у мене не кидалися, та мною рухає зовсім не бажання помсти, адже у момент знайомства я навіть не знав, що Камі – сестра Артура. З нею я знову відчуваю себе живим. І ці відчуття у десятки разів міцніші, ніж адреналін. Місцями це навіть страх, адже я ніколи не відчував подібного бажання – не лише  володіти тілом, а й зробити її вільною, бачити посмішку, від якої спалахують очі, показати їй світ, у якому живу, та бачити її справжньою. Тією, ким вона є, а не намагається бути. І відчувати своєю. Лише моєю.

 Завалююся до квартири, коли годинник показує майже другу ночі. Тішить лише те, що бісовий день минув і почався інший. Втомлено гепаюся на диван та відкидаю голову. Моє життя знову котиться величезною сніговою кулею вниз невідомим маршрутом під небезпечним кутом. Можливо, я таки надто рано повернувся. Але терпіти постійні вимоги батька з безкінечними претензіями більше не міг. Згадай чорта… Телефон, який лишив удома, озивається сповіщенням на журнальному столику. Тягнуся за ним і бачу декілька пропущених дзвінків від батька та більше десяти непрочитаних повідомлень. Уже здогадуюся навіщо він телефонував. Не хочу читати шквал повідомлень з горою претензій. Передзвонюю.

- Що за вибрики, Адаме? Так важко слухавку взяти?

- Був зайнятий.

- Чим? Ми домовлялися! Я чекав твого листа до восьмої вечора, як ти й казав. Де статистика по моніторингу соціальних мереж?

- Буде до ранку, можеш не хвилюватися про свої курорти.

- Адаме, коли ти плануєш повернутися? Твоя віддалена робота вибиває з графіка усю компанію.

- Ніколи, - впевнено відповідаю. Батько хоч і змінився, але знищене постійними скандалами на рівному місці та побоями дитинство я не збираюся забувати. Про пробачення навіть говорити не варто, адже він жодного разу його й не просив. – Якщо тебе це не влаштовує, тоді знайди іншого тренд-вотчера і ним командуй.

- Тоді відмовся від фрилансу, щоб мати більше часу на основну роботу! Це твій обов'язок!

- Це все, що ти хотів сказати? – навіть не дратуюся від його слів. Втома, яка навалилася від усіх подій, забрала навіть бажання огризнутися.

- Майже, - говорить спокійніше. – Я хочу, аби ти знову жив зі мною.

- Я не жив з тобою. Лише в одній країні і тому ж місті. Лист буде зранку, - тисну на кнопку скидання дзвінка. Дзвінок повторюється, але я вимикаю телефон.