Читати книгу - "Наодинці з собою"

41. Епікур каже: «Коли я хворів, не було в моїх бесідах нічого про тілесні немочі; не про це я говорив із тими, хто мене провідував. Я й далі пізнавав природу чільних речей і зосереджувався саме на тому, як це думка, хоч і бере участь у тілесних відрухах, сама зостає незворушною, пильнуючи власного блага. Я не давав пишатися лікарям, буцімто роблять велике діло, а сам провадив добре й гарне життя»{356}. Отож, будь як він, — і в хворобі (якщо, бува, захворієш), і в усяких інших обставинах{357}. Адже спільне для всіх шкіл: хай би що випало, не відступай від філософії, і не базікай — ні з невігласами, ні зі знавцями природи <…>{358} і цілий будь лише в тому, що саме тепер робиш, і в знарядді, яким це робиш.

42. Коли тебе вражає чиясь безсоромність, одразу спитай себе: «Та хіба можливо, щоб на світі не було безсоромників?» Неможливо. То й не вимагай неможливого: він — один із тих безсоромників, яким конче бути на світі. Хай це буде в тебе напохваті і на пройдисвіта, і на зрадника, і на всякого, хто в чомусь хибить. Щойно пригадаєш собі, що ціле те поріддя не може не існувати, — одразу станеш поблажливішим до кожного зокрема. Корисно зараз же брати на ум і те, що на ту чи ту хибу природа дала людині відповідну чесноту: протиотрутою від бездумного — дано лагідність, від ще якогось — ще якусь силу.

Назагал, ти маєш як перевчити заблудлого — адже всяк, хто хибить, відхиляється від мети і блукає. Та й чи зазнав ти якоїсь шкоди? Виявляється, жоден із тих, на кого маєш зуб, не вчинив тобі нічого такого, що могло б згіршити твої думки; а саме вони — підставою всякого лиха і всякої шкоди.

Що тут дивного чи злого, коли невихований чинить невиховано? Поглянь, чи не мусиш радше закинути самому собі — те, що відразу не чекав од нього саме такої хиби. Адже й розум спонукає тебе взяти до серця, що цей чоловік схибив через безтямність; однак ти про це забуваєш і дивуєшся, що він схибив.

Отож, коли нарікатимеш на чиюсь невірність чи невдячність — передусім звертайся до самого себе: це ж ти явно схибив, коли повірив, що людина з таким налаштуванням збереже вірність; або коли, роблячи комусь ласку, не робиш цього до кінця — так, щоб єдиний плід, який ти з цього пожнеш, полягав у самому твоєму вчинкові.

Якщо ти зробив людині добро — чого ще хочеш? Невже тобі не досить того, що ти вчинив за своєю природою, — винагороди за це шукаєш? Це ж так само, як око вимагало б дяки за те, що бачить, або ноги — за те, що ходять. Як вони отримують своє, коли чинять те, для чого породжені, так і людина, оскільки за своєю природою добродійна, у кожному своєму добродійстві, чи бодай у співдії задля серединних речей, — чинить те, для чого створена, і отримує своє.

Книга X

1. Душе моя, чи колись будеш добра, проста, цілісна, ясніша за облегле тіло? Чи колись покуштуєш, що воно таке — дружнє й люб'язне налаштування? Чи станеш колись довершеною й незалежною, щоб нічого не прагнути і не пожадати задля смакування насолод — ні живого, ні неживого, ні часу (щоб довше смакувати), ні місця чи країни, ні доброї погоди, ні доброго ладу з людьми, — а вдовольнишся своїм теперішнім станом і насолодишся усім тим, що маєш тепер; і переконаєш себе, що все в тебе — від богів, і все в тебе добре мається — і добре матиметься, якщо це їм любо, і якщо вони саме цим хочуть додати до збереження досконалої істоти: доброї, праведної, гарної, яка все породжує, утримує, охоплює; яка звідусіль збирає те, що розпалося, задля появи чогось нового, подібного. Чи будеш колись такою співгромадянкою і для богів, і для людей, щоб ні самій на них не нарікати, ні від них не зазнавати осуду?

2. Пильнуй, чого вимагає твоя природа, — так, наче тобою уряджає лише вона одна. Приймай це і згідно з цим чини — але тільки тоді, коли від цього не стане гірше твоєму природному налаштуванню живої істоти. Далі треба пильнувати, чого вимагає природа живої істоти, і за це братися — але тільки тоді, коли від цього не стане гірше твоєму природному налаштуванню істоти розумної; а розумної — отже, громадської. Уживай цих правил і не метушися.

3. Все, що тобі припадає, — або таке, що ти від природи здатний це знести, або таке, що не здатний. Отож, якщо припадає таке, що ти здатний знести, — не дратуйся, а знось те, до чого здатний; якщо ж таке, що не здатний, — також не дратуйся, бо коли вже воно тебе занапастить, то й само знищиться. А втім, пам'ятай: ти від природи здатний знести все, що твоє визнання має владу зробити прийнятним і стерпним, — коли уявиш собі, як вчинити із цього щось тобі належне чи для тебе догідне.

4. Коли хтось спіткнеться — доброзичливо навчи його і вкажи, чого він недогледів; а якщо не зможеш — винувать самого себе; або й себе не винувать.

5. Хай що тобі припаде — усе це одвіку було для тебе наготовано: і саме твоє існування, і ось це, що тобі припало, було споконвічно впрядено у сплетіння причин.

6. Чи атоми, чи природа, а найперше нехай буде стверджено, що я — частина Цілого, яким уряджає його природа; далі — що мені чимось близькі й інші однорідні частини. Пам'ятатиму про це, і оскільки я сам — одна із тих часток, то мені до вподоби все, що уділене від Цілого. Адже що догідне для цілого — не завдасть шкоди й частині, бо ціле не міститиме нічого недогідного для себе. Це — спільне для всякої природи, але природі Всесвіту додається ще й те, що навіть зовнішня причина не змусила б її породити чогось шкідливого для неї самої{359}.

Доки пам'ятатиму, що я — частина такого Цілого, мені подобатиметься все, що відбувається. А оскільки мені чимось близькі й інші однорідні частки,