Читати книгу - "Паперові солдати"

Не наважуючись перервати старшого, Грім чекав на паузу, яка завжди приходить, коли треба перевести дихання, і лише тоді вставляв слово:

— Під землею! Власне тому я й наполягаю на конспірації!

Зот закотив очі:

— Друже Грім, не варто вчити мене конспірації. Але послухайте, що я скажу. Ви маєте дітей?

— Ні, — похитав головою той. — Але до чого тут це?

— Я теж не маю. На жаль. Але знаю, що діти ніколи не викажуть друга. Зате обов’язково вивідають таємницю. Тому краще бути для них другом, ніж таємницею. Це суто теоретично.

— А практично? — запитав запальний Грім.

Зот зітхнув і притулився спиною до стіни.

— А практично це виглядає так: якщо ми після себе не залишимо таких от дітей, значить боролися дарма.

Почувши це, Грім не знайшовся з відповіддю. Пауза тривала декілька секунд.

— Ти ж розумієш, що ми рано чи пізно загинемо? — запитав Зот.

Грім невпевнено посміхнувся:

— Друже Зот, вже від кого, від кого, а від вас не чекав на таке капітулянтство.

— До чого тут капітулянтство. Буйного з групою вбили у нашій криївці, тобто у тій, що готувалася для нас. І якби він її самовільно не зайняв, на його місці були би ми.

Грім обурився:

— Тому ж я і кажу про конспірацію!

— Ідеальна конспірація — це могила, — саркастично посміхнувся Зот. — Причому без надгробка. Хто там всередині, що він зробив, чого хотів — ніхто не знає. — Він нервово пожував губами. — Тільки я не з таких. Я — художник. І поки ще живий. А художнику потрібна публіка! Глядачі! Тому що він працює для них. Навіть якщо малює просту листівку. Вони дають зрозуміти, чи правильною дорогою ти ідеш. Саме для них ти шукаєш натхнення, розвиваєшся, робиш усе, щоб вони могли подивитися на світ твоїми очима. Без цього ти навіть карикатуру не намалюєш. Без цього творчого служіння. А будеш просто намагатися повторити лінії на папері. Як Гнат. І після тебе залишиться тільки купа зіпсованих папірців.

Слухаючи художника, Грім зовсім розгубився і мовчки стояв, втупившись у стіну. А Зот глянув на провідника, посміхнувся і навмисно прокашлявся:

— Це я щодо Гната. Останнім часом він мене дуже турбує.

— Мене теж, — при зміні теми провідник одразу вийшов зі зціпеніння. — Хлопець молодий, гарячий. Боюсь, щоб не викинув якогось коника.

— От-от, — кивнув Зот. — Я теж бачу, що його думки далекі від малювання. Може, попрохати провід про заміну?

— Заміну? — гірко всміхнувся Грім. — На кого? Ви ж чудово знаєте, що більшість наших хлопців з села і їхня рука краще тримає сокиру, ніж ручку. Гнат іще з кращих.

— А може, ви би самі спробували?

— Я? — здивувався провідник.

— Ви. Це не так складно.

— Та ну, що ви! Мене у школі по пальцях били за кривий почерк.

— Шкода.

Грім знизав плечима.

— Друже Зот, — сказав він після паузи. — Провід пропонує вам виїхати звідси.

— Як виїхати? — не зрозумів той. — Куди?

— За кордон, — голос Грома став хрипким і він прокашлявся. — Вони, тобто ми цінуємо вашу роботу і відданість Україні, але враховуючи те, що ви вже стільки років працюєте в особливо важких умовах, провід пропонує вам виїхати на еміграцію. Поки існує канал через кордон. Тому що скоро він може закритися.

Зот гмикнув і закотив очі. Він міркував чи то згадував про щось.

— На еміграцію... За кордон... Ні, друже Грім, — посміхнувся він врешті. — Я вже мав можливість виїхати на еміграцію двадцять років тому. І якби хотів, ще тоді скористався б з неї.

16

Про виставку з Варшавської академії витончених мистецтв Біллові повідомив батько — він брав активну участь у житті української громади, а серед варшавських студентів було чимало українців.

— Будеш у Чикаго, зайди подивитися, бо до вашої глушини вони не доїдуть, — у старої генерації Лос-Анджелес дотепер асоціювався з Диким Заходом, навіть попри те, що давно вже перетворився на нову столицю кіноіндустрії.

Беббіт погодився скласти компанію у цій подорожі — він любив усе нове, незвичайне, шукаючи у ньому нові прийоми та нюанси — цеглинки, з яких складається малюнок.

— І чим знаменита ця твоя Польща? — розпитував він Білла дорогою.

— Вона така ж моя, як і твоя, — заперечував той. — Я українець.

— Це не важливо.

— Якраз важливо.

— Ну гаразд, а чим українець відрізняється від поляка?

Титла обурено розвів руками:

— Усім!

— Ну, наприклад, — під’юджував Арт.

— Ми говоримо українською, вони — польською.

— Для нас, американців, ці мови однакові.

— Вони католики, ми православні.

— Ой, Білле, якщо юдея від християнина ти можеш відрізнити хоч би у лазні, то розібратися у різновидах християн — крий Боже!

— Ну чому, ми хрестимося в різні боки.

— А якщо зняти це на плівку і потім перевернути, то католик стане православним?

Від такого напору Білл трохи розгубився:

— Ні.

— Старий, порохнява Європа занадто багато уваги приділяє оцим відмінностям — хто який християнин, хто як розмовляє. Це доведе до біди, от побачиш.

Поїзд неспіхом їхав безкраїми степами Заходу, і часу на розмови не бракувало.

— Ми зовсім різні за характерами, — наполягав Титла.

— В чому різниця?

— Поляки — прагматики, українці — ідеалісти. Поляки — бізнесмени, українці — фермери. Та ми навіть на обличчя різні.

— Як негри і мексиканці?

— Звісно, ні.

— Тоді це не має значення.

Беббіт любив посперечатися і насобачився у цьому мистецтві не згірш, як у малюванні.

— Ми з поляками по-різному дивимося на світ, — врешті знайшовся Білл. — На виставці одразу побачиш, де малював українець, а де поляк.

— Хіба що, — здвинув плечима Арт, і вони відкоркували віскі.

Чикаґо зустріло похмурим небом, але дощу, на щастя, не було, тому подорож до Мистецького інституту, де проходила виставка, не стала