Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

шляхом вирубки старих дерев. Австралійські аборигени, котрі ніколи не переходили до вирощування ямсу та насіннєвих рослин, утім, перейняли кілька елементів рільництва. Вони господарювали на місцевості, випалюючи її, аби заохотити ріст їстівних насіннєвих рослин, які проростають після пожеж. Збираючи дикорослий ямс, вони відрізали більшу частину їстівної бульби, а стебло і верхівку бульби повертали в ґрунт, щоб рослина виростала з них наново. Перекопуючи землю під час збирання бульб, вони розпушували і збагачували її повітрям, тим самим сприяючи відростанню. Все, що їм потрібно було зробити, аби стати справжніми рільниками, — примести стебла із рештками бульб додому і так само посадити їх у землю біля своєї стоянки.

Харчове виробництво крок за кроком поставало із цих зачаткових форм, що їх практикували мисливці-збирачі. Далеко не всі його неодмінні методи постали за короткий час, і не всіх диких рослин і тварин, яких кінець кінцем одомашнили в певному регіоні, було одомашнено одночасно. Навіть у випадках найстрімкішого самостійного переходу від мисливсько-збиральницького способу життя до харчового виробництва пройшли тисячі років, перш ніж повну залежність від дикорослої їжі було замінено раціоном, який містив незначну кількість дикорослих складників. На ранніх стадіях харчового виробництва люди одночасно збирали дикорослі продукти харчування та вирощували культивовані, а значення різних видів збиральництва зменшувалося в різний час мірою зростання залежності від вирощуваного врожаю.

Засадничою причиною почастинного характеру цього переходу було те, що системи харчового виробництва поставали поступово у результаті нагромадження багатьох розрізнених рішень щодо розподілу часу та зусиль. Лю- ди-добувачі, як і тварини-добувачі, мають у розпорядженні обмежений час та енергію. Можна уявити, як зранку прокидається первісний рільник і роздумує: «Піти мені сьогодні й виполоти город (щоб тим самим забезпечити врожай овочів за кілька місяців від сьогодні), назбирати молюсків (щоб тим самим мати трішки їжі на сьогодні) чи вирушити на полювання (і, можливо, здобути багато м’яса сьогодні, але найвірогідніше повернутися з порожніми руками)?» Люди і тварини-добувачі постійно встановлюють пріоритети й ухвалюють рішення про розподіл зусиль, хай навіть роблять це несвідомо. Передусім вони зосереджуються на улюблених харчах або тих, які дають найвищу віддачу. Якщо ж такі в певний момент недоступні, тоді вони звертають погляд на менш привабливі варіанти.

Ці рішення базуються на великій кількості різних міркувань. Люди шукають їжу, щоб утамувати свій голод і наповнити свої шлунки. При цьому вони жадають певних різновидів їжі, зокрема такої, що багата на білки, жир і сіль, солодких фруктів або їжі, яка просто добре смакує. За інших рівних умов люди намагаються максимізувати обсяги отримуваних калорій, білків та інших поживних речовин так, щоб отримати найбільший результат із найбільшою певністю за найкоротший час і з якнайменшою витратою зусиль. Водночас вони намагаються мінімізувати ризик голодування, віддаючи перевагу помірній, але надійній здобичі замість непевного способу життя із високим або середнім у часі рівнем здобичі, але значною ймовірністю голодної смерті. Одна з імовірних функцій перших городів, що з’явилися близько 11 тис. років тому, полягала в забезпеченні гарантованого запасу як запобіжного заходу на випадок нестачі дикорослого харчу.

З іншого боку, чоловіки-мисливці часто керуються міркуваннями престижу. Наприклад, вони радше ходитимуть полювати на жирафів щодня, впо- льовуватимуть їх раз на місяць, завдяки чому здобудуть статус видатного мисливця, аніж приноситимуть додому за місяць удвічі більше їжі, ніж маса жирафа, приборкавши свій гонор і принизившись до більш передбачуваного збирання горіхів. Крім того, люди керуються, здавалося б, довільними культурними вподобаннями, зокрема розглядаючи певні види риб як делікатеси, а на інших накладаючи табу. У кінцевому підсумку, їхні вподобання зазнають сильного впливу відносної цінності, якою вони наділяють різні способи життя — так само, як у наш час. Приміром, на американському Заході XIX сторіччя чередники, вівчарі та хлібороби зневажали одне одного. Так само й рільники впродовж усієї історії здебільшого зневажали мисливців-збирачів як примітивів, мисливці-збирачі зневажали рільників як невігласів, а скотарі зневажали тих і тих. Усі ці аспекти впливали на окремі рішення людей щодо способів здобуття їжі.

Ми вже зазначали, що перші рільники кожного континенту не могли обрати рільництво свідомо, позаяк поруч із ними не було інших рільників, за якими вони могли би спостерігати. Однак тільки-но харчове виробництво поставало в одній частині континенту, сусідні племена мисливців-збирачів уже могли бачити його наслідки та ухвалювати свідомі рішення. В деяких випадках мисливці-збирачі переймали в сусідів систему харчового виробництва майже в повному обсязі; в інших випадках вони обирали лише окремі її елементи; а ще в інших — цілковито відхиляли харчове виробництво, лишаючись мисливцями-збирачами.

Приміром, мисливці-збирачі деяких частин Європи швидко запозичили злакові й. бобові культури та свійських тварин із Південно-Західної Азії як цілісний комплект ще перед 6000 р. до н. е. Так само швидко всі ці три елементи поширилися Центральною Європою за кілька сторіч до 5000 р. до н. е. Прийняття харчового виробництва було стрімким і суцільним в Південно-Східній і Центральній Європі через те, що мисливсько-збиральницький спосіб життя був тут менш продуктивним, а отже, менш конкурентоспроможним. Натомість у Південно-Західній Європі (Південна Франція, Іспанія та Італія) харчове виробництво переймали почастинно: тут спершу з’явилися вівці, а потім злаки. Так само повільно й почастинно переймали інтенсивне харчове виробництво з азійського континенту японські мисливці-збирачі, мабуть, через те, що їхній спосіб життя, опертий на морепродукти та місцеві рослини, був також достатньо продуктивним.

Точнісінько так само, як харчове виробництво може почастинно заміняти мисливсько-збиральницький спосіб життя, одна система харчового виробництва може почастинно заміщувати іншу. Приміром, індіанці східної частини Сполучених Штатів почали одомашнювати місцеві рослини ще до 2500 р. до н. е., але підтримували торговельні відносини із мексиканськими індіанцями, котрі розвинули продуктивнішу рільничу систему, яка спиралася на трійку кукурудза—кабачок—квасоля. З часом індіанці сходу США запозичили мексиканські культурні рослини, і багато з них помалу відмовилися від своїх місцевих доместикатів; кабачок вони одомашнили самостійно, кукурудза прибула із Мексики близько 200 р. н. е., але лишалася другорядною культурою десь до 900 р. н. е., а квасоля прибула на сто- річчя-два пізніше. Траплялося навіть, що від уже прийнятої системи харчового виробництва відмовлялися на користь мисливства-збиральництва. Скажімо, мисливці-збирачі півдня Швеції прийняли близько 3000 р. до н. е. рільництво, оперте на культурні рослини із Південно-Західної Азії, але відмовилися від нього близько 2700 р. до н. е., повернувшись до мисливства-збиральництва ще на 400 років, після чого знову перейшли до рільництва.

Зі всіх цих міркувань стає очевидним, що рішення про перехід до рільництва не слід вважати неминучим, начебто без нього люди не мали засобів, аби прогодувати себе. Натомість