Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так справді. Можна було і позловтішатися, і я б навіть посміявся, якби мені не було так паршиво, якби я міг відчувати хоч щось крім цього болю. Ще місяць тому, я б не просто сміявся, я б стоячи аплодував цій гіркій іронії долі.
Ми жили разом два роки. Добре жили, не душа в душу, напевно, але ми цілком підходили одне одному. Так мені здавалося. Та коли почалася війна, виявилося, що ми розходилися в принципово важливих питаннях.
Я не роздумував ні секунди - до військкомату подався в перший же день. Так Віта мені таку істерику влаштувала - огидно стало, що я взагалі її знав.
"Ти дурень! Куди ти лізеш?! Тебе ж там якщо не вб'ють, то покалічать! І заради чого, патріот ти довбаний - заради країни, яка тобі нічого не дала?! А я? Я чекати тебе маю, ночі не спати, переживати за тебе? Я не хочу так! Я дитину хочу і чоловіка здорового! Щоб він сильний був і дієздатний, а не каліка, війною побитий!" - Кричала вона що є сили, стоячи біля дверей військкомату - просто туди за мною сунулася, весь мозок винесла дорогою, а тепер перед хлопцями ганьбила - тими, що, як і я, в черзі стояли.
Від сорому хотілося крізь землю провалитися - всі ми тут дорослі чоловіки, знаємо, навіщо прийшли і налаштовані серйозно, а вона мене на посміховисько виставляє, і я не витримав: "Якщо ти не готова поважати моє рішення, нам не по дорозі. Давай розлучимося просто тут і зараз, на цьому місці. Знайдеш собі іншого. Не-патріота. Робіть дітей і живіть щасливо". Видав їй усе це на одній ноті й відвернувся, стаючи назад у чергу.
Після того не бачив її більше, і бачити в принципі не хотів. Упевнений був, що життя її складеться саме так, як вона собі уявила - Віта з тих людей, що завжди домагаються бажаного. А воно он, виходить, як. Від долі не втечеш...
- Чекаєш на нього? - Запитав я, сідаючи поруч із дівчиною.
Вона із зітханням кивнула, і я кивнув теж, приймаючи її відповідь. Дивно, але образи я не відчув, хоча, напевно, мав би - на мене ж вона чекати була не готова. Не відчув заздрості, що знайшовся хтось кращий за мене, хтось більш гідний, щоб його чекати. І не порадів за неї. Мені було все одно.
- Значить, повернеться. І все буде добре. - Сказав я лише б щось сказати. Аби заповнити порожнечу словами, які нічого не значать і, в принципі, не потребують відповіді, але дівчина відреагувала.
Неголосно схлипнувши, Віта повернулася до мене обличчям. Спробувала посміхнутися, але вийшло нещиро - в очах блищали сльози.
- Знаєш, - шмигнула носом дівчина, - дивлячись на тебе, я не вірю в те, що хоч щось може бути добре...
А потім, вклавши в мою долоню ключі, не сказавши більше ні слова, піднялася і швидким кроком вийшла з квартири.
Я не встиг сказати їй, що я - поганий приклад. На мене не варто рівнятися, за мною не варто оцінювати інших або робити якісь висновки. На мене не потрібно дивитися.
Я - нікчема, яка не зуміла належним чином послужити батьківщині. Я - нікчема, яка не зуміла навіть померти. Я не зробив у своєму житті нічого гідного, нічого не здобув, нічого після себе не залишив. Я йшов на фронт зі свідомою готовністю померти, але якогось біса вижив. І вижив для чого? - Щоб у кінцевому підсумку все одно здохнути, тільки повільно і болісно? Щоб встигнути до цього заподіяти біль іншим?..
Соломія... Спогад про те, як спотворилося її обличчя, коли почула мою брехню, обпік нутрощі, немов ціаністий калій. Серце звело такою потужною судомою, що стало боляче дихати.
"Ти мені не потрібна"... Ще одна брехня. Така щиросердна брехня, що самому гидко, і в глотці гірчить так, ніби ковтнув чистої кислоти.
Так багато брехні - нехай вимушеної, тільки від цього не менш огидної...
Але так буде краще. Нехай мине час. Нехай переболить. А далі... вона житиме, а я - продовжу повільно вмирати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мала, Ліана Меко», після закриття браузера.