Читати книгу - "Все те незриме світло"

— Ти знайомий із тригонометрією, кадете?

— Тільки з тим, що міг вивчити сам, пане викладач.

Гауптман дістає аркуш паперу з шухляди й щось на ньому пише.

— Знаєш, що це?

Вернер примружується.

l = (d/ tg α) + (d/ tg β)

— Формула, пане.

— Розумієш, для чого вона?

— Напевно, щоб, маючи дві відомі точки, знайти третю, невідому.

Блакитні Гауптманові очі блищать, наче він натрапив на щось дуже цінне, що було просто в нього під носом.

— Якщо я дам тобі дві відомі точки й відстань між ними, ти зможеш розв’язати задачу, кадете? Зможеш накреслити трикутник?

— Напевне, так.

— Сідай за мій стіл, Пфеннігу. Сюди, у моє крісло. Ось олівець.

Коли Вернер сідає в крісло за письмовим столом, його ноги не дістають до підлоги. Від вогню в кімнаті тепло. Забути про велетня Франка Фолькгаймера з його гігантськими чоботами і підборіддям завбільшки з цеглину. Забути про маленького аристократичного викладача, що ходить туди-сюди перед комином, забути про пізню годину, собак і полиці, заставлені цікавинками. Є лише це.

tg α = sin α / cos α

sin (α + β) = sin α cos β + sin β cos α

Тепер d можна перенести в ліву частину.

d = (l sin α sin β)/(sin (α + β))

Вернер підставляє числа, які дав Гауптман. Уявляє, як двоє спостерігачів у полі кроками міряють відстань між своїми позиціями, а тоді вдивляються в далекий орієнтир: вітрильне судно чи димову трубу. Коли Вернер просить логарифмічну лінійку, викладач кладе її в ту ж мить — він чекав на це прохання. Вернер бере її, не підводячи погляду, й починає вираховувати синуси.

Фолькгаймер спостерігає. Учитель-коротун міряє кроками кімнату, зчепивши руки за спиною. Потріскує вогонь. Чути лише, як дихають собаки й клацає логарифмічна лінійка.

Урешті Вернер видає результат:

— Шістнадцять і сорок три, пане докторе.

Він креслить трикутник, позначає розміри кожної сторони і повертає аркуш викладачеві. Гауптман щось звіряє з книжкою в шкіряній оправі. Фолькгаймер ворушиться в кріслі, він дивиться водночас зацікавлено й ліниво. Викладач притискає розкриту долоню до столу й читає, неуважливо хмурячись, так, наче додумує якусь ідею. Раптом Вернера охоплює лихе передчуття, але, коли Гауптман переводить на нього погляд, це відчуття минає.

— У твоїй заяві на вступ сказано, що після закінчення навчання тут ти хотів би вивчати електротехніку в Берліні. І ти — сирота, так?

Вернер кидає погляд на Фолькгаймера. Киває.

— Моя сестра…

— Роботу науковця, кадете, визначають два чинники. Його зацікавлення й зацікавлення його епохи. Ти це розумієш?

— Здається, так.

— Ми живемо у виняткові часи, кадете.

Вернерове серце охоплює трепет. Освітлені полум’ям кімнати, повні книжок, — ось де стаються важливі події.

— Приходитимеш працювати в лабораторії після вечері. Щодня. Навіть у неділі.

— Так, пане викладач.

— Почнеш завтра.

— Так, пане викладач.

— Фолькгаймер наглядатиме за тобою. Ось, візьми печива, — викладач дістає бляшанку, перев’язану бантом. — І — дихай, Пфеннігу. Не тамувати ж тобі подих щоразу, як приходитимеш до моєї лабораторії.

— Так, пане викладач.

Холодний протяг зі свистом гуляє коридорами. Повітря таке чисте, що Вернерові паморочиться. Троє нічних метеликів літають під стелею у його спальні. Він у темряві розшнуровує чоботи, складає штани і ставить поверх них бляшанку з печивом. Фредерік виглядає з-за краю свого ліжка.

— Куди ти ходив?

— Я приніс печиво, — шепоче Вернер.

— Я сьогодні чув пугача.

— Цитьте, — шикає хлопець за дві койки від них.

Вернер простягає печиво.

— Ти знаєш пугачів? — питає Фредерік. — Вони дуже рідкісні. Великі, мов планери. Напевно, це був молодий пугач, що шукає нову територію. Він сидів на тополі за плацом.

— Нічого собі! — вигукує Вернер. У нього перед очима мелькають грецькі літери: рівнобедрені трикутники, бети, синусоїди. Він бачить себе в білому халаті серед механізмів.

Може, він колись здобуде велику премію.

Дешифрування, ракетні двигуни, усе найсучасніше.

Ми живемо у виняткові часи.

Із коридору долинає брязкання вихователевих чобіт. Фредерік влягається на своє ліжко.

— Я його не бачив, але чув чудово.

— Стули пельку! — цитькає інший хлопець. — Через тебе нам усім перепаде.

Фредерік змовкає. Вернер припиняє жувати. Звуки кроків завідувача стихають: він або пішов, або зупинився перед їхніми дверима. Надворі хтось коле дрова, й Вернер слухає дзвін колуна і часте, налякане дихання хлопців навколо нього.

Викладач

Читаючи Марі-Лор щось із Дарвіна, Етьєн раптом замовкає на півслові.

— Дідусю?

Він нервово дихає, стуливши губи, так, наче дме на ложку з гарячим супом.

— Тут хтось є, — шепоче він.

Марі-Лор нічого не чути. Ні кроків, ні стуків. Мадам Манек махає мітлою на шостому поверсі з іншого боку коридору. Етьєн протягує їй книжку. Вона чує, як він висмикує з розетки радіоприймач, а тоді заплутується у його шнурі.

— Дідусю? — повторює вона.

Але Етьєн уже вийшов і кинувся бігти вниз — невже вони в небезпеці? — вона поспішає за ним до кухні, де чує, як він із зусиллям відсуває кухонний стіл зі свого шляху.

Він смикає за кільце в центрі підлоги. Під люком — квадратна діра, з якої чути вологий, лячний запах.

— Спускайся, хутко.

Це що, погріб? Що побачив її дідусь? Вона ставить одну ступню на горішню щаблинку драбини, коли в кухні чуються важкі кроки мадам Манек.

— Їй-богу, мосьє Етьєн, годі вам!

— Я щось почув. Когось, — чується знизу голос Етьєна.

— Ви її лякаєте. Усе гаразд, Марі-Лор. Вилізай.

Марі-Лор робить крок назад. Під нею її двоюрідний дідусь наспівує собі дитячі пісеньки.

— Я можу недовго з ним посидіти, мадам. Може, ще трохи почитаємо мою книжку, дідусю?

Підвал, наскільки вона розуміє, це сира яма в землі. Вони якийсь час сидять на згорнутому килимі, не зачиняючи люка, й слухають, як мадам Манек мугикає, заварюючи чай на кухні над ними. Етьєн поряд із нею злегка тремтить.

— А ти знаєш, — питає Марі-Лор, — що ймовірність дістати удар блискавкою — один до мільйона? Це мені доктор Жефар сказав.

— За рік чи за все життя?

— Точно не знаю.

— Треба було спитати.

Він знову швидко й уривчасто видихає. Так, наче все тіло підштовхує його втікати.

— Що станеться, якщо ти вийдеш на вулицю?

— Мені стане тривожно.

Його голос заледве чути.

— Через що?

— Через те, що я надворі.

— А чому?

— Відкритий простір.

— Але ж не скрізь просторо. Вулиці тут не такі вже й широкі, хіба ні?

— Не такі, як ті, до яких ти звикла.

— Ти любиш яйця й фіґи. І помідори. Ми їли їх на обід. Вони всі ростуть десь там.

Він м’яко сміється.

— Звісно.

— Хіба ти не сумуєш за світом?

Він мовчить, тому