Читати книгу - "Війни Міллігана"

— Якби я все це виконував, я б витрачав увесь свій час на одного лише Міллігана, — махнув він списком.

Окремо Тревіно заперечив щодо необхідності терапевта вірити у СМО для того, щоб успішно його лікувати:

— Не думаю, що для лікування СМО так уже необхідно в нього вірити. Я б міг лікувати шизофреніків, навіть якби зовсім не вірив у шизофренію.

Об 11:05 суд оголосив перерву, після якої викликали наступного свідка — доктора Джона Вермьюлена з відділення психології у Центрі судової медицини. Бородатий лікар з Нідерландів говорив з виразним гортанним акцентом. Він підтвердив, що йому повідомили про вимоги, встановлені судом 10 грудня.

– І якою була ваша реакція? — запитав Алан Ґолдсбері.

— Мене дещо збентежило значення цього рішення для клініки. Я чув про суперечку щодо діагнозу і знав, що Біллі Міллігана перевели в Ліму, тому я спробував дізнатися про СМО більше й вирішити, що робити далі.

Він написав кільком консультантам з Університету штату Огайо, і вони направили його до Джудіт Бокс, молодого спеціаліста з Австралії, яка працювала з пацієнтами зі СМО в огайській в’язниці Чиллікот. Вермьюлен запросив Джудіт Бокс у Ліму для зустрічі з Мілліганом і попрохав особисто звітувати про будь-які висновки. Він також консультувався з лікарями Колом, Ґардінґом, Лінднером і ще кількома спеціалістами.

Суддя попросив його коротко передати основні висновки доктора Бокс, і він сказав, що, на її думку, Ліма не підходить для лікування СМО у Міллігана, і що натомість вона запропонувала кілька інших клінік в Огайо та околиці.

О 13:30 оголосили ще одну перерву, після якої місце свідка зайняв чоловік з чималим подвійним підборіддям та товстою пачкою документів у руках — директор Ліми Рональд Габбард. Стів Томпсон, худорлявий помічник Ґолдсбері, запитав, чи приніс він записи з історії хвороби Міллігана та виписки про догляд за ним у Лімі. Той швидко переглянув папери й підтвердив:

— Так, усе тут.

Він також уперше почув про рішення суду від 10 грудня безпосередньо перед цим слуханням.

— Я отримую безліч усіляких рішень, і вони всі схожі між собою, — почав виправдовуватися він. — Але якщо ви кажете, що воно до мене надходило, значить, так і було. Але я цього не пам’ятаю.

Томпсон попросив Габбарда надати виписки про догляд за Мілліганом протягом перших місяців його перебування в Лімі. Директора це прохання збентежило. Він почав нервово перебирати свої документи і зрештою заявив, що записів про догляд за Мілліганом до 30 листопада немає, хоча його й перевели у клініку ще 5 жовтня 1979 року.

Томпсона це вкрай здивувало. Він продовжив допит:

— Де зазвичай тримають такі важливі документи?

— У відділенні в металевому сейфі.

– І хто має доступ до цих паперів?

— Терапевти, соціальні працівники, педагоги, наглядачі і медсестри.

Після цього Томпсон запитав про дати тих записів, що Габбард приніс з собою. Той схвильовано знов переглянув папери — цього разу повільніше. Потім ще раз. Зрештою, витративши чимало часу на перегляд документів, він визнав, що багатьох записів і звітів щодо Міллігана немає. Крім даних за жовтень і листопад, також відсутні всі записи за грудень і початок січня 1980 року. Збереглися лише записи про стан Міллігана у кінці січня та на початку лютого 1980-го.

Присутні в залі суду почали перешіптуватися.

— Чи може таке бути, що записи про стан Міллігана зберігаються в іншому місці? — запитав Томпсон.

Габбард почервонів і гаряче постукав пальцями об свою теку:

— Ні. Усі документи тут.

Під час слухання 14 квітня свідком була також доктор Бокс. Її викликав Алан Ґолдсбері. Вона не бачила Міллігана з того часу, як Вермьюлен запросив її в Ліму — тоді в неї склалося враження, що від неї чекають спростування діагнозу СМО. Посадовець дав їй зрозуміти, що Департамент психічного здоров’я хоче позбутися цієї проблеми і для цього потрібна її допомога. Вона розгнівалася й одразу зателефонувала Ґолдсбері: «У мене стійке враження, наче я маю зробити штату послугу і сказати, що в цього хлопця немає СМО! Що мене дійсно дивує, так це суворість правил щодо Міллігана у Лімі. Йому навіть олівця не дають! Хіба це не абсурд: зачинити десь людину й відбирати в неї олівець? Такі дрібниці лише більше переконують в тому, що персонал Ліми намагається будь-що зламати Міллігана. Тому якщо я хоча б чимось можу вам допомогти — кажіть».

Після того як доктор Бокс у статусі свідка присяглася говорити лише правду, Ґолдсбері попросив її розповісти про свій досвід роботи зі СМО. Диплом доктора медицини вона отримала у Австралії, а з Департаментом психічного здоров’я почала працювати в 1979-му, коли її запросили в Ліму оцінити процес лікування Міллігана в клініці. Щодо роботи зі СМО, то вона більше року лікувала одного пацієнта з таким діагнозом, а також зустрічала ще близько тридцяти пацієнтів з цим розладом. Стосовно випадку Міллігана вона консультувалася з доктором Колом та доктором Вілбур (психіатром, яка лікувала Сивілу) — і вони обоє підтвердили, що Мілліган може одужати за умов правильного лікування, яке він, на жаль, не в змозі отримати в Лімі.

Суддя попросив доктора Бокс визначити діагноз Міллігана на основі її розмов з ним, і вона підтвердила вже встановлений діагноз:

— Насправді особистість-ядро Міллігана на той момент проводила у «свідомому» стані лише дві чи три години на день. Решту часу займали інші особистості.

Вона також підтвердила, що в його випадку лікування могло б справді допомогти, але належний догляд здатні забезпечити лише установи, що відповідають певним вимогам. Щодо переліку мінімальних вимог для лікування СМО, вона була абсолютно з ними згодна й радила лікувати Міллігана саме згідно з ними.

Під час наступної перерви Мілліган передав своїм адвокатам записку, у якій повідомлялося, що наразі на сцені перебуває стів, бо рейджен вимушений був відправити Біллі-М спати й попросив стіва вийти на сцену.

Нарешті свідчити викликали самого Міллігана, і він зухвало оглянув залу.

— Чому ви не можете просто дати йому спокій? Біллі вже давно спить. Коли він вийде з в’язниці — він зможе поговорити з доктором Колом.

Більше він нічого не сказав.

Представники обох сторін проголосили свої заключні промови, і суддя Кінворті сказав, що