Читати книгу - "Безчестя"

Останнім часом Люсі стала буркотливою, і він не знаходить цьому виправдання. У відповідь він зазвичай поринає в мовчання. Подекуди вони вдвох нагадують незнайомців, що опинилися в одному будинку.

Він каже собі, що мусить бути терплячим, що Люсі й досі живе в затінку нападу, що знадобиться час, перш ніж вона знову стане собою. Але раптом він помиляється? Раптом після такого нападу людина вже ніколи знову не стає собою? Раптом такий напад перетворює людину на когось іншого та порочнішого?

Існує ще одне моторошне пояснення змін настрою Люсі, яке він не може викинути з голови.

— Люсі, — несподівано питає він того ж дня, — ти ж нічого від мене не приховуєш, правда? Ти нічого не підхопила від тих чоловіків?

Вона сидить на канапі в піжамі та халаті й грається з котом. Уже пополудні. Кіт молодий, тямущий і грайливий. Вона махає в нього перед носом поясом свого халата. Котик б’є по ньому швидкими легкими рухами лапок: один-два-три-чотири.

— Чоловіків? — перепитує вона. — Яких чоловіків? — Вона смикає пояс убік, і кіт стрибає за ним.

«Яких чоловіків»? У нього завмирає серце. Невже вона втратила розум? Невже відмовляється пам’ятати?

Але виявляється, що донька лише дражнить його.

— Девіде, я вже не дитина. Я була в лікаря, здала аналізи, зробила все, що може зробити розсудлива людина. А тепер я можу тільки чекати.

— Розумію. А під «чекати» ти маєш на увазі чекати того, що я думаю?

— Так.

— І скільки потрібно часу?

Вона знизує плечима.

— Місяць. Три місяці. Довше. Наука досі не визначила меж того, як довго може чекати людина. Можливо, завжди.

Кіт рвучко хапається за пояс, але гра вже закінчилася.

Він сідає біля доньки, кіт зістрибує з канапи й крадькома рушає геть. Він бере Люсі за руку. Тепер, сидячи поруч, він відчуває несвіжий запах немитого тіла.

— Принаймні це не триватиме вічно, найдорожча моя, — заспокоює він. — Принаймні ти обійдешся без цього.

Вівці провели день біля загати, де він їх прив’язав. Наступного ранку вони повернулися до лисини біля стайні.

Очевидно, часу їм залишилося до суботнього ранку, два дні. І провести два свої останні дні так здається жалюгідною перспективою. Люсі називає такі речі «сільськими замашками». А він має для них інші назви: байдужість, безсердечність. Якщо село може засуджувати місто, то й місто теж може засуджувати село.

Він думає про те, аби викупити в Петруса овець. Але чого він досягне? Петрус скористається грошима, щоб купити й зарізати нових тварин, а різницю покладе собі в кишеню. А якщо він навіть викупить їх із рабства, що він з ними робитиме? Випустить на широку дорогу? Зачинить у собачому вольєрі й годуватиме сіном?

Схоже, що між ним і двома перськими вівцями виник якийсь зв’язок, хоча він сам не розуміє чому. Це не пута кохання. Цей зв’язок поєднав його не з цими двома конкретними вівцями, котрих він навіть не впізнав би серед отари в полі. Хай там як, раптово і безпричинно їхня доля стала для нього важливою.

Він стоїть перед ними під сонцем і чекає, поки стихне гудіння в голові, чекає на знак.

У вухо однієї з них намагається заповзти муха. Вухо смикається. Муха злітає, кружляє навколо, повертається, всідається. Вухо смикається знову.

Він підходить до них на крок. Вівця схвильовано задкує, наскільки дозволяє ланцюг.

Він згадує, як Бев Шоу пригорталася до старого цапа з подертими яєчками, як гладила його, заспокоювала, перетворювалася на частину його життя. Як їй вдається робити це — спілкуватися з тваринами? Їй відома якась хитрість, якої він не знає. Можливо, для цього ти мусиш бути певною людиною, без ускладнень.

Сонце з усією своєю весняною яскравістю б’є йому в обличчя. «Може, мені потрібно змінитися? — думає він. — Стати таким, як Бев Шоу».

Він розмовляє з Люсі.

— Я думав про цю Петрусову вечірку. Загалом мені не хотілося б туди йти. Можна це якось владнати, не поводячись грубо?

— Справа в його забитих вівцях?

— Так. Ні. Я не змінив своїх думок, якщо ти це маєш на увазі. Досі не вірю, що тварини живуть по-справжньому індивідуальним життям. На мою думку, не варто перейматися тим, хто з них житиме, а хто помре. Проте…

— Проте?

— Проте в цьому випадку я стурбований. Сам не знаю чому.

— Ну, Петрус і його гості точно не відмовляться від своїх баранячих відбивних на догоду тобі чи твоїй чутливості.

— Я цього й не прошу. Просто вважаю за краще не йти цього разу на вечірку. Пробач. Я й уявити не міг, що закінчу схожими розмовами.

— Шляхи Господні незбагненні, Девіде.

— Не глузуй з мене.

Наближається субота, базарний день.

— Ми відкриємо ятку? — цікавиться він у Люсі.

Вона знизує плечима.

— Вирішувати тобі, — каже.

Він не відкриває ятку.

Про її рішення не розпитує; насправді він просто відчуває полегшення.

Приготування до Петрусових святкувань розпочинаються в суботу ополудні, коли з’являється зграя з півдесятка міцних жінок в одязі, що нагадує йому церковні шати. Вони розкладають за стайнею вогнище. Незабаром вітерець приносить сморід варених тельбухів, і він робить висновок, що справу зроблено, дві справи зроблено, усе вже позаду.

Чи слід йому оплакувати їх? Чи доцільно оплакувати смерть створінь, котрі самі нікого не оплакують. Зазирнувши собі глибоко в серце, він знаходить там лише незрозумілий смуток.

«Занадто близько, — думає він. — Ми живемо занадто близько до Петруса». Це наче жити під одним дахом із кимось чужим, ділитися з ним звуками, ділитися запахами.

Він стукає у двері Люсі.

— Хочеш піти на прогулянку? — питає.

— Дякую, але ні. Візьми Кеті.

Він бере з собою бульдожиху, проте вона така повільна й неповоротка, що, роздратувавшись, він жене її назад на ферму й самотньо простує восьмикілометровою петлею, рухаючись швидко, намагаючись стомитися.

О п’ятій годині починають прибувати гості — на машинах, на таксі, пішки. Він спостерігає за ними через кухонну фіранку. Більшість людей — господареві однолітки, статечні, солідні. Особливо метушаться довкола однієї літньої жінки: убравшись у синій костюм і кричущу рожеву сорочку, Петрус проходить усю під’їзну доріжку, аби привітати її.

Молодь з’являється, коли вже стемніло. Вітерець приносить бурмотіння розмов, сміх і музику, музику, яка в нього асоціюється з Йоганнесбурґом років його юності. «Досить пристойно, — думає він собі. — Навіть достатньо весело».

— Уже час, — повідомляє Люсі. — Ти йдеш?

Виглядає вона незвично — у сукні до колін і на підборах, у намисті з пофарбованих дерев’яних намистин і таких самих сережках. Він не певен, що йому подобається враження, яке