Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

Я поділи­вся сумні­вами з місцевим ко­ле­гою, який мене су­проводжу­вав, на що він від­чайду­шно замахав руками: ти­хі­ше, мовляв, — почу­ють!..

Міст, як я й при­пу­скав, був на­справді стіною.

За рік-пів­тора усі ці «мости» оберну­лись на мону­ментальні стіни.

2.

Восени 2001-го я опублі­ку­вав був у «Кри­ти­ці» ста­т­тю під прово-кати­вною на­звою «Дві Украї­ни», яка зна­йшла собі не ли­ше при­хи­льни­ків, а й завзя­тих кри­ти­ків, особли­во серед тих, хто самої стат­ті не чи­тав, зате знав її заго­ло­вок. Я під­ступ­но, на їхню думку, поділив Украї­ну, демонізував Схід, пере­більшив ре­гіональні від­мін­ності і ще­дро полив водою кремлі­вський млин.

Це мені нага­дувало лі­нчу­ва­н­ня кур’єра, що приніс по­га­ні новини, чи нарі­ка­н­ня на лі­каря, що поставив не ду­же приє­мний діа­гноз. Хоч на­справді я й не думав про­ти­ставля­ти Схід Заходові чи російськомовців украї­нськомовцям, то­му що говорив про ре­чі сер­йозні­ші: про два несумісних на­ціональних проекти, два ти­пи іденти­чності та дві досить рі­зні си­стеми цін­ностей. Під­три­мка обох проектів, без­умовно, істо­т­но рі­зни­ла­ся в рі­зних ре­гіонах, у рі­зних ет­ні­чних, мовних чи конфе­сійних групах. Про­те вона так само рі­зни­ла­ся і в рі­зних ві­кових групах чи в групах із рі­зним рі­внем осві­ти або доходів. Кон­стата­ція то­го, що в одних ре­гіонах популя­рні­шим є «проє­вропейський» на­ціональний проект, а в інших — «євразійський» («східнослов’янський») означа­ла не більше, ніж ви­зна­н­ня поді­бно­го фа­кту, що серед мо­ло­д­ших, замо­ж­ні­ших і осві­че­ні­ших громадян де­що популя­рні­шим є один проект, а серед старших, бі­дні­ших і менш осві­че­них — інший. Жодна з цих кореля­цій не тя­гне за собою жодно­го «поділу» чи «роз­ко­лу» саме то­му, що ні групи, ні ре­гіони не є гомо­ген­ни­ми; вони складаю­ться з ду­же рі­зних лю­дей, ча­сто із вельми супере­ч­ли­ви­ми по­глядами, які мо­ж­на звести до одно­го знамен­ни­ка ли­ше на доволі ви­сокому рі­вні абстрагу­ва­н­ня та узага­льне­н­ня. Кореля­ція від­рі­зня­є­ться від жорстко дете­рмінованої зале­ж­ності тим, що вказує ли­ше на більшу (чи меншу) ймовірність певної цін­нісної на­станови чи геополіти­чної орі­є­нта­ції, але аж ніяк не га­рантує, що в ко­ж­но­го чле­на конкрет­ної ві­кової, ет­ні­чної, мовно-ку­льтурної чи ре­гіональної групи вона бу­де саме та­кою, а не ці­лком інакшою. Прості­ше ка­жу­чи, нема жодних га­рантій, що (на­при­клад) російськомовний пенсіонер з Дон­басу неодмін­но бу­де «ват­ні­ком», а украї­нськомовний сту­дент із Га­ли­чи­ни — щи­рим проє­вропейським лі­бе­рал-демократом і патрі­о­том. Усе мо­же бу­ти навпаки; в Украї­ні принале­ж­ність до будь-якої соціальної групи означає ли­ше більшу чи меншу ві­ро­гідність певних по­глядів і на­станов, але жорстко їх не дете­рмінує.

Саме в та­кому, суто аналі­ти­чному, абстракт­но-кате­горійному пла­ні я про­ти­ставляв «дві Украї­ни» як два проекти державо-на­ці­етворе­н­ня, пов’язані з дво­ма рі­зни­ми ти­пами на­ціональної іденти­чності та істо­т­но від­мін­ни­ми си­стемами цін­ностей. Саме в та­кому (і ли­ше в та­кому) пла­ні я стверджу­вав, що один проект є значно кра­щим від іншо­го; мало то­го, я був завжди

пере­конаний, що ті­льки один із них є справді прийня­т­ним і жит­тє­дайним для Украї­ни — як­що ми справді хоче­мо здійсни­ти ци­вілі­за­ційний прорив, модернізувати­ся, стати в один ряд із роз­винени­ми європейськи­ми краї­нами, а не жи­во­ті­ти на за­двірках панросійсько­го пу­ті­нсько­го Мордору.

При­родно, моя увага завжди бу­ла при­ку­та до чин­ни­ків, які пози­ти­вно корелю­ють із «проє­вропейським» проектом і які нам ба­жа­но, на­скільки мо­ж­ли­во, роз­ви­вати й під­три­му­вати. Деко­трі з них, як вік респондентів, зале­жать ви­клю­чно від при­родних про­цесів; на інші, як рі­вень замо­ж­ності чи осві­че­ності, ми мо­же­мо впливати економі­чни­ми ре­формами чи просві­т­ни­цтвом. Деко­трі, як ет­ні­чність, ви­глядають стійки­ми й парти­ку­ля­рни­ми, про­те ці­лком мо­жуть під­поря­д­ку­вати­ся конце­пції спільної для всіх громадя­нської іденти­чності в рамках украї­нської політи­чної на­ції. Промо­ція украї­нської мови мо­же істо­т­но роз­ши­ри­ти до­ступ російськомовно­го населе­н­ня до альте­рнати­вних дже­рел інформа­ції й одноча­сно осла­би­ти вплив російської медіа­пропага­нди й не менш токси­чної поп­ку­льтури. Ре­гіональний чин­ник ви­глядає стійким, але й на ньо­го мо­ж­на впливати, сти­му­люю­чи рух ідей та лю­дей — школя­рів, сту­дентів, ста­же­рів, тури­стів. Поки у нас, за дани­ми соціо­ло­гів, 36% населе­н­ня ні­ко­ли в жит­ті не бу­вали за ме­жа­ми своєї області і ще 36% бу­вали там ли­ше раз, ми не ви­рвемо їх з інформа­ційної бу­льба­шки, пере­повненої рі­зноманіт­ни­ми стерео­ти­пами.

У 2006 ро­ці, прига­дує­ться, соціо­ло­ги з Центру ім. Разумкова по­проси­ли своїх респондентів оці­ни­ти за 10-бальною шкалою, на­скільки близьки­ми до се­бе вони вва­жа­ють жи­телів рі­зних ре­гіонів Украї­ни та деяких сусі­дніх держав «за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми». У пропонованих від­повід­ях «нуль» означав ці­лкови­ту від­мін­ність, «10» — абсо­лю­т­ну поді­бність. Київ і центр Украї­ни ці­лком про­гнозовано бу­ли ви­знані за най­ближ­чі (7,65-7,50 бала), нато­мість жи­телі сусі­дніх країн ви­знані за найдальші (Польща — 3,70 бала, Туреч­чи­на — 1,60). З парадигми, однак, ви­пали жи­телі Росії та Біло­русі: вони вияви­ли­ся помі­т­но ближ­чи­ми для середньо­го украї­нця (6,82-6,04) за жи­телів захі­дної Украї­ни (5,87-5,66).

Ре­зульта­ти по ре­гіонах ви­глядали ще драмати­чні­ше. Захі­дні украї­нці ви­знали громадян Польщі ближ­чи­ми до се­бе від жи­телів Дон­басу (4,44 про­ти 4,36), нато­мість росі­ян (3,71 бала) постави­ли поза біло­русами і сло­ваками. Жи­телі східної Украї­ни від­повіли си­метри­чно: ви­знали росі­ян (8,37 бала) за най­ближ­чих до се­бе — після дон­басців і сло­бо­жан. Нато­мість захі­дних украї­нців і навіть жи­телів центру постави­ли не ли­ше позаду росі­ян, а й позаду біло­русів.

Як­що га­дану спорі­дненість із росі­я­нами «за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми» мо­ж­на якось іще поясни­ти ви­соким від­со­тком ет­ні­чних росі­ян і російськомовців у самій Украї­ні та фа­кти­чним до­міну­ва­н­ням в Украї­ні російських масмедій і масової ку­льтури з при­та­ман­ною їм гламу­ри­за­ці­єю всьо­го російсько­го, то уявле­н­ня украї­нців про бу­ці­мто «близькість» із біло­русами не мають під собою жодно­го опертя — ні реально­го, засновано­го на особи­сто­му досвіді, ні навіть ві­ртуа­льно­го, засновано­го на сьо­годні­шніх медіях та маску­льті. «Біло­русь» — та, ко­тра в їхніх го­ло­вах, — не має ні­чо­го спільно­го з реальною Біло­рус­сю, в якій абсо­лю­т­на більшість украї­нців зроду не бу­вала, жи­вих біло­русів не ба­чи­ла, про біло­руську історію та ку­льтуру не має за­звичай зелено­го уявле­н­ня, а мову знають при­близно так, як росі­я­ни — украї­нську: на рі­вні анек­до­ту. Та «Біло­русь», ко­тра ви­дає­ться їм над­звичайно близькою («за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми») — ближ­чою навіть від захі­дних украї­нців, — це чи­ста ідео­ло­гема, ча­сти­на імперсько­го мі­фу про три «брат­ніх» народи, ко­трі конче му­сять бу­ти «спорі­днені», — бо як же інакше? Це уявле­н­ня не по­тре­бує фа­ктів, не по­тре­бує зна­н­ня; міф, як ві­до­мо, не вимагає доведе­н­ня й не під­ля­гає жодному ло­гі­чному спростуван­ню; «біло­русів» зовсім не тре­ба знати, щоб щи­ро ві­рувати, що вони — «на­ші», русько-совє­тські, правосла­вно-східнослов’янські.

При­пу­скаю, що й росі­я­ни у цих уявле­н­нях та оці­ню­ва­н­нях та­кі самі фі­кти­вні; фі­кти­вні в них і захі­дні украї­нці, яких середньоукраї­нська сві­до­мість ставить («за ха­ракте­ром, звича­я­ми, тради­ці­я­ми») в один ряд з інозем­ця­ми. Це не конче означає, що росі­я­ни чи біло­руси — «хоро­ші», а захі­дні украї­нці — «по­га­ні». Це означає ли­ше, що одні з них —