Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Дятлов також був приголомшений від побаченого: «Картина, гідна пера великого Данте! — пригадував він пізніше. — Потоки гарячої води від пошкоджених труб розтікалися в різні боки, стікали на електрообладнання. Всюди — пара. А тріскучі звуки короткого замикання в електричній системі своєю різкістю нагадували постріли». Біля турбіни № 7 Дятлов побачив інженерів із вогнегасниками і водяними шлангами, які намагалися загасити палаюче мастило. Річ у тому, що масляний насос було пошкоджено розкинутим обладнанням, і 200 тонн мастила розтікалося на підлозі, загрожуючи перетворити турбінне відділення у справжнє пекло, яке б здійняло в повітря не лише 4-й енергоблок, а й усю АЕС, усі блоки якої функціонували на основі одного турбінного відділення. Давлетбаєв і його люди перенаправляли потоки мастила в бік від трубопроводу і турбін у підземний резервуар. Окрім того, вони видаляли водень із турбін, розміщених над пошкодженим турбогенератором, щоб запобігти новому вибуху.

З першими жертвами, інженерами, які отримали опіки від пари з пошкоджених труб, Дятлов зіштовхнуся за межами пульта управління. Кожного Анатолій відправляв до медпункту. Коли він повернувся на пульт управління, туди вже доставили Володимира Шашенка: під час випробування Шашенок здійснював контроль параметрів на рівні +24 енергоблока, аж доки вибух не розірвав труби з гарячою водою і парою, завдавши тяжкого ошпарення по всьому тілу Володимира. «Володя сидів у кріслі, слабко переводивши погляд. Він не стогнав і не плакав. Абсолютно точно біль перейшов будь-які мислимі пороги, позбавивши його свідомості», — говорив Анатолій Дятлов. Рогожкін, який зайшов у диспетчерську, допоміг транспортувати Шашенка на ношах до медпункту. Ще кількох інженерів, які перебували в будівлі блока під час вибуху, знайти не вдалося.

Водночас Акімов відчайдушно намагався відновити циркуляцію води до того, що, на його думку, мало бути надзвичайно перегрітим реактором. Як не дивно, міський телефон продовжував функціонувати, хоча система внутрішнього телефонного зв’язку не працювала, оскільки кабелі розірвало від вибуху. Акімов викликав електриків, доручивши їм відновити подання енергії до насосів, що дозволить йому охолодити реактор. Працівники пообіцяли зробити все, що зможуть. Після цього Олександр Акімов попросив Юрія Трегуба, який усе ще залишався поруч, спробувати відкрити клапани системи охолодження вручну. Разом із Сергієм Газіним, іншим оператором його зміни, Трегуб побіг угору по сходах до рівня +27. Варто було лише їм піднятися, як обом стало складно ковтати — їхні глотки і язики набрякли. Хоча тоді це здавалося найменшою з їхніх проблем. Коли Трегуб спробував увійти у відділення, де розташовувалися механічні засоби управління клапанами, його обдало потоком гарячої пари. Потрапити всередину було неможливо — там не продихнути. Не виконавши доручення, Трегуб і Газін мали повертатися на пульт управління, де Акімов, навіть не підозрюючи, що реактор уже вибухнув, обдумував жахливі наслідки від перегріву цього самого реактора.

Проскуряков і Кудрявцев, двоє молодих інженерів-стажистів, яким Дятлов доручив опустити керуючі стержні вручну, теж повернулися на пульт управління з поганими новинами. Вони вирішили дістатися до реакторного відділення, розміщеного на рівні +36 (36 метрів над поверхнею землі), на ліфті, проте він застряг, унаслідок чого спеціалісти були змушені підніматися по сходах. Цей підйом став справжнім випробування, адже сходи завалило уламками і залило гарячою водою і парою з пошкоджених труб. Зрештою, працівникам довелося повернутися — вхід до реакторного відділення був заблокований зруйнованою стіною і бетонними блоками зі стелі. Обоє перебували досить близько до зруйнованого реактора, а тому цей похід коштував їм життя, навіть попри те, що безпосередньо своєї цілі вони не дісталися. Дятлову та Акімову механіки доповіли, що нічого не вдалося. Усі, хто перебував у диспетчерській, вирішили, що реакція, як і раніше, триває, але вода для охолодження реактора не циркулює. Про можливі наслідки персонал намагався не думати.

Юрієві Трегубу Проскуряков сказав, що, на його думку, активна зона ректора розплавилася. Іншими словами, інженер мав на увазі розгерметизацію активної зони реактора, викликаної перегрівом, з можливим витоком за межі захисної оболонки уранового палива. Трегуб погоджувався. Він особисто побачив світіння, коли декількома хвилинами раніше вийшов з блока, і внаслідок цього зробив таке припущення: щойно перегрітий реактор розплавився, різке підвищення температури спричинило нагрівання «Єлени», бетонної плити вагою 200 тонн, що накривала реактор, і залило світлом околиці. Він навіть уявити не міг, що плиту підкинуло в повітря від першого вибуху. «Чому не вживаються ніякі заходи?» — запитав стривожений Проскуряков. Юрій Трегуб підійшов до Дятлова і висловив своє занепокоєння йому. «Ходімо», — відповів Анатолій. Обоє вийшли на вулицю. Як згадував сам Трегуб, своєму керівникові він сказав: «Це Хіросіма!» Дятлов помовчав, після чого відповів: «Навіть у найгірших кошмарах я не бачив нічого подібного». Тієї ночі Дятлов обійшов розвалини двічі — спочатку о 1:40, а потім рівно о другій. Він усе ще не міг усвідомити, що ж саме сталося. Припущення відносно розриву бака аварійної системи охолодження було замінені іншим: чомусь лопнули водяні труби в активній зоні реактора, що призвело до вибуху і підкинуло «Єлену». Пар і радіоактивні матеріали виділялися доти, доки «Єлена» була в повітрі і доки не накрила реактор знову.

Повернушись на пульт управління, Дятлов почав обдумувати варіанти запобігання поширенню наслідків аварії за межі 4-го енергоблока. Анатолій доручив Акімову відключити де можливо електричні кабелі, щоб уникнути коротких замикань і, як результат, вогню в 3-му енергоблоці. Далі, коли Давлетбаєв і його підлеглі випускали з труб і турбогенератора мастило, Дятлов повідомив майорові Телятникову, який з’явився в диспетчерській, що після ліквідування вогню на даху турбінного відділення пріроритетом має стати дах 3-го енергоблока. Сам заступник головного інженера відправився на пульт управління 3-го блока, наказавши зупинити відповідний реактор, доки це можливо.

Що ще можна зробити? Дятлов розумів — потреби перебувати всім цим людям тут немає. Він знав: рівні радіації підвищилися і були високими. Відповідальні спеціалісти спробували зробити заміри після вибуху, однак особливо успіху не досягли: дозиметри, якими вони користувалися, вимірювали радіацію в мікрорентгенах за секунду. Та рахунок ішов на рентгени. Рентген — це одиниця вимірювання експозиційної дози рентгенівського і гамма-випромінювання, назва якої походить від прізвища Вільгельма Конрада Рентгена. Усі види іонізуючого випромінювання,