Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

щастя, ані на легке задоволення своїх любовних бажань, до якого він звик раніше; з вічно збудженими, голодними й незадоволеними інстинктами, до того ж у постійній небезпеці. Чому він залишався тут і терпів усе це, ці ускладнення і заплутані емоції? Хіба всі ці переживання, почуття і докори сумління не для осілих і узаконених, не для людей в опалюваних приміщеннях? Хіба не мав він права бездомного і невибагливого уникнути всіх цих ніжностей і складнощів і покепкувати над ними? Так, це право він мав, і він дурень, що шукає тут щось на зразок домівки і розплачується за це неабияким болем і скрутою. І все-таки він робив це і страждав, страждав залюбки і був таємно щасливий. Нерозумно і важко, складно і виснажливо було так любити, але це було чудово. Чудовою була темна печаль цієї любові, її безглуздість і безнадійність; прекрасні були ці заповнені думами ночі без сну; прекрасним і вишуканим було все це, як і відбиток страждання на губах Лідії, як розгублений і відданий звук її голосу, коли вона говорила про свою любов і душевні муки. Протягом кількох тижнів цей таємний відбиток страждання з’явився на юному обличчі Лідії, саме його ознаки йому так хотілося намалювати пером, і він відчув, що за ці кілька тижнів і сам він змінився і став набагато старшим, не розумнішим, але досвідченішим, не щасливішим, зате зрілішим і багатшим душевно. Він вже не був хлопчиком.

Своїм ніжним розгубленим голосом Лідія звернулася до нього:

– Не варто сумувати через мене, мені хотілося б бачити тебе тільки радісним і щасливим. Пробач, я засмутила тебе, заразивши своїм страхом і скорботою. Мені сняться такі дивні сни: щоразу я йду пустелею, настільки великою і темною, що важко уявити, отже, я йду і йду, шукаючи тебе, але тебе немає, і я розумію, що втратила тебе, і завжди, завжди муситиму ось так іти, у повній самотності. А коли прокидаюся, то думаю: о, як добре, як прекрасно, що він ще тут і я бачитиму його, може, ще кілька тижнів чи хоча б днів, однаково, але він усе ще тут!

Одного ранку Ґольдмунд прокинувся, щойно почало світати, і якийсь час ще продовжував лежати у ліжку в роздумах, намагаючись пригадати епізоди сну, що безладно зависли в пам’яті. Йому наснилися його мати і Нарцис, обидва о5брази він побачив досить чітко. Звільнившись від пут сну, йому кинулося у вічі незвичайне світло, якесь особливе світіння, що проникало сьогодні крізь маленький віконний отвір. Він підхопився, підійшов до вікна і побачив, як підвіконня, дах конюшні, ворота і весь краєвид за вікном ряхтіли блакитно-білим сяйвом, вкриті першим снігом цієї зими. Різниця між тривогою його серця і тихим, покірним зимовим спокоєм спантеличила його: як сміренно, як зворушливо і благочестиво віддавалися рілля і ліс, пагорби і гаї сонцю, вітрові, дощу, посусі, снігові, з яким красивим і ніжним стражданням несли свій зимовий тягар клени і ясени! Хіба не можна стати, як вони, чогось навчитися у них? В задумі він вийшов у двір, потоптався по снігу і помацав його руками, заглянув у садок і за високо заметеним парканом подивився на похилені снігом відземки троянд.

На сніданок їли борошняний суп, усі говорили про перший сніг, усі – дівчата також – побували вже надворі. Сніг цьогоріч випав пізно, наближалося вже Різдво. Лицар розповідав про південні краї, де ніколи не буває снігу. Але те, що зробило цей перший зимовий день для Ґольдмунда незабутнім, трапилося пізніше, коли настала ніч. Обидві сестри мали сьогодні сварку, про яку Ґольдмунд нічого не знав. Уночі, коли в домі стало тихо й темно, до нього прийшла Лідія, як зазвичай, мовчки лягла, поклавши голову йому на груди, щоб чути, як б’ється його серце, і заспокоїтися біля нього. Вона була сумна й перелякана, боялася, що Юлія розкриє її таємницю, та не могла зважитися, поговорити про це з коханим і поділитися з ним своїм занепокоєнням. Тихенько лежачи біля його серця, вона слухала, як він час від часу щось лагідно нашіптує їй на вухо, відчувала його руку на своєму волоссі.

Та раптом – минуло зовсім небагато часу, відколи вона прийшла, – страшенно перелякана, вона випросталася на повний зріст з широко розплющеними очима. Ґольдмунд теж неабияк злякався, коли почув, що відчиняються двері і якась постать, яку він з переляку не одразу впізнав, заходить до кімнати. Тільки коли привид уже стояв біля ліжка й нахилився над ним, він, завмираючи серцем, упізнав Юлію. Вона випурхнула з пальта, що було накинуте поверх нічної сорочки, скидаючи його на підлогу. З вигуком болю, ніби від удару ножем, Лідія відсахнулася, чіпляючись за Ґольдмунда. Насмішкуватим і злорадним тоном, але все-таки невпевненим голосом Юлія сказала:

– Я не хочу лежати в кімнаті сама. Або ви візьмете мене до себе, і ми будемо лежати втрьох, або я піду і розбуджу батька.

– Що ж, тоді ходи, – сказав Ґольдмунд, відкинувши ковдру. – Ти відморозиш собі ноги. Вона забралася на ліжко, і він насилу знайшов їй трохи місця на вузькому ложі, тому що Лідія лежала нерухомо, сховавши обличчя в подушку. Нарешті вони лежали втрьох, дівчата і між ними Ґольдмунд, і на якусь мить він не міг позбутися думки, що іще зовсім недавно він про таке міг би тільки мріяти. З дивним острахом, але й з таємним захватом відчував він біля свого боку стегно Юлії.

– Мені ж треба перевірити, – знову почала вона, – як лежиться у твоєму ліжку, до якого так любить навідуватися моя сестра.

Ґольдмунд, щоб заспокоїти її, легенько потерся щокою об її волосся, а рукою ледь помітно погладив їй стегна й коліна, як пестять кішку, вона мовчки і з цікавістю віддалася доторкам його рук, запаморочливо і святобливо відчуваючи чаклунство, не стримуючи його. Але під час цього заклинання він одночасно піклувався і про Лідію, нашіптуючи їй на вухо заспокійливі слова кохання і поступово змусивши її хоча б підняти обличчя і повернутися до нього. Тихо цілуючи її рот і очі, в той час як його рука з іншого боку пестила сестру, він усвідомив нестерпність цієї конфузної і комічної ситуації. Його ліва рука навчала його: в той час як вона знайомилася з прекрасним, застиглим в очікуванні тілом Юлії, він уперше зрозумів не тільки красу і глибоку безнадійність своєї любові до Лідії, а й її сміховинність. Він мав би, так йому здавалося зараз, коли його губи цілували Лідію, а рука голубила Юлію, або змусити Лідію віддатися, або йти