Читати книгу - "Парадокс любові"

і силу волі. Мов той псалміст, могли б вони сказати: «Спокуси мене, Господи, і випробуй мене, розплав нутрощі мої й серце моє» (Псальми, 25: 2). Так само чинить і кокетка, яка морочить голову чоловікам і ніколи нічого їм не дозволяє. Дені де Ружмон із захватом переповідає анекдот, який розповіла одна його приятелька. Спробувавши позалицятися до жонатого чоловіка й не домігшись успіху, вона почула на прощання: «Я додам вас до мого списку mille е tre»[64]. Йшлося про жінок, яких він відкинув, щоб зберегти вірність дружині. Ця вправа свідчить не про сердечну постійність, а про хвальковиту натуру, яка прагне тішитися власною силою, не застосовуючи її. Це марнотність під личиною морального закону. «Насильство, яке учиняють над собою, щоб зберегти вірність коханій людині, не краще від невірності», — писав Ларошфуко.

Заборонити проституцію?

Соціалісти й феміністи очікували, що зі зникненням буржуазної сім'ї зникне і проблема проституції. Виховання і соціальна революція повинні були знищити це лихо. 1936 року Вільгельм Райх писав, що з прилученням до статевого життя молодих дівчат настане край порнографії й сексуальному рабству. Проте, хоч жінки за нашого часу і стали вільніші, принаймні в демократичних країнах, розпуста знай триває собі. Можна знайти тисячі пояснень її тривалості, гарних чи не дуже, і поміж ними на чільному місці одна: торгівля коханням буде існувати завжди, тому що свобода не є запорукою справедливого розподілу втіх, адже багатьом утіха недоступна через бідність, непривабливість і вік.

Нема чого прикрашати становище: проституція залишається невдячним, та ще й брудним ремеслом; той, хто практикує її, мусить терпіти примхи клієнтів, поліційну сваволю, насильство сутенерів, осуд порядних громадян. На шлях проституції стає той, кого штовхають на це злидні й невлаштованість, як і всіх найманих працівників, і той, хто обрав цей фах з-поміж інших, так само принизливих професій. Суперечки на цю тему нагадують справжнісіньке полювання на відьом, де об'єднуються інтеґристи, феміністи-реакціонери, праві й ліві консерватори, щоб спільними зусиллями погіршити й так недобре становище повій[65]. Нещодавно картали їх як носіїв розпусти, а тепер дискредитують як блудних жертв добровільного рабства, які потребують опіки. Вчора вважали їх злочинницями, сьогодні визнають за ними інфантилізм. Марно вимагають покращення умов спілки «сексуальних працівниць», їх ігнорують, бо вони буцімто улягають маніпулюванню й, мов ті черевомовці, висловлюють чужу волю.

Повії, травесті та інші борються не за скасування свого ремесла, а за його вдосконалення, що просто-таки приголомшує людей із чистим сумлінням. Їх прагнуть порятувати. А вони тільки про те й думають, щоб унормувати свою професію. Справді, поміж лівими існує два напрямки: один — ліберальниий — враховує розмаїття можливостей особистого вибору і має намір поважати його, опікуючись поступуванням суспільства, другий напрямок висуває на чільне місце каральні заходи, прагне перевиховати особистість і знає тільки одне гасло: покарання, виправлення, виполонення. Відстоюючи людську гідність, ця лівиця схожа на юрму середньовічних християн, які ладні вбити невіру та спалити чаклунку заради спасіння їхньої душі.

Як же бути, якщо ми знаємо, що правильне рішення неможливе, адже на цім шляху небезпеки чигають на нас ізвідусіль? Обрати найменше зло з-поміж двох: впорядкувати цю професію, виявляючи повагу до тих, що її практикують, дозволити їм користуватися плодами своєї праці і, найважливіше, покинути її тоді, коли вони того забажають, і не почуватися навіки затаврованими. Оберігати їх від сутенерів, ставитися до них із симпатією, оскільки вони виконують завдання суспільної гігієни й дарують краплю щастя самотнім душам. Суспільство не знає, що робити з цим мерзенним додатком — еротичним бізнесом, пунктом, де збігаються всі тривоги: гадаючи, що надало свободу Еросу, воно сьогодні констатує, що це ні до чого не призвело, а тільки ускладнило проблему. Єдине, що слід було б нам зробити, це надати працівницям соціальної лібідової служби всіх переваг нарівні з іншими найманими працівниками, позбавивши у такий спосіб їх того лиха, на яке прирікають їх усі політичні течії.

Підемо далі: чому б тепер, коли «друга стать» стала повноправним учасником економічного життя, володіє фінансовими можливостями, не відкрити чоловічі борделі для жінок, визнати їхнє право на платний чуттєвий дивертисмент з коханцем за власним вибором? Вже існує сексуальний туризм для жінок в Африці й на Канарах, існують цілі мережі, що пропонують послуги чоловіків за викликом. Що стосується класичних заперечень (мовляв, жінки надто вже сентиментальні, їх нізащо не привабить анонімний еротизм), то вони випливають із есенціалістського підходу до жіночності і свідчать про поплутання культурної обумовленості з природними фактами: як відомо, в наших жінок лібідо не менш імпульсивне, ніж у нас, а ми так само сентиментальні, як і вони. Можна побитися об заклад, що якби завтра відкрилися заклади для задоволення жінок, то їхніх відвідувачок засудили б як хвойд, ганили б за те, що вони прагнуть невеличкої втіхи за гроші. І в такий спосіб жінка скута заборонами з обох боків, — як та, що купує, і як та, що продає сексуальні послуги, — цікавий новочасний анахронізм, адже більшість жінок заробляє на хліб і прагне відповідних розваг. Чому жиголо не викликає такого осуду, як дівчина, яка приходить за викликом, хоч практикують вони те саме ремесло? Секс і далі сприймається як метафора жіночого тіла: частину плутають із цілістю. В чоловіка є статеві органи, а жінку цілковито ототожнюють з її статевими органами. Віддатися означає для неї погубити себе. Через сто років після Фройда люди ще не можуть позбутися цього