Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

— Пані Надіє!

Я нарешті відволіклась від думок, що так активно вирували в моїй голові, і перевела погляд з екрану комп’ютера на асистентку. Соломія виглядала стурбованою, що була абсолютно виправданим, враховуючи, що дівчина гукала мене вже кілька разів, не отримуючи при цьому жодної реакції у відповідь.

Це вперше я була настільки розсіяною на роботі та аж ніяк не могла сконцентруватися, оскільки весь час думала про зустріч з Владом, яка мала вібутися буквально цього вечора.

Так хотілося спасувати та тупо все відмінити, проте я безперестанку нагадувала собі, заради чого роблю це, а потім пригадувала, що чекає на мене вдома одразу по завершенню зустрічі — затишний вечір з Дімою за переглядом фільму «Спіймай мене, якщо зможеш».

— Щось сталося, Соломіє? — звернулася я до асистенки, намагаючись усе-таки налаштуватися на робочий лад.

Зустріч мала відбутися лише через годину, тож потрібно було ще попрацювати, щоб час не був згаяний абсолютно даремно.

— Я б хотіла попросити Вас дозволити мені піти раніше сьогодні, — несміливо сказала дівчина.

Я пильно подивилася на Соломію, оцінюючи її зовнішній вигляд. Довге, карамельного кольору волосся, яке зазвичай було заплетене в хвіст, вона цього разу залишила розпущеним, на обличчя був нанесений легкий макіяж, а червона сукенка та чорні туфлі на підборах чудово доповнювали цей чарівний образ.

— Побачення? — припустила я.

Соломія швидко похитала головою.

— Ні, це точно не побачення. Просто Юра запросив мене до театру, а перед виставою ми ще збиралися піти поїсти.

Я посміхнулася. Не побачення? Гаразд, подивимося. Усе-таки добре, що цей хлопчина нарешті наважився хоч на якісь дії по завоюванню дівчини своєї мрії.

— Не проблема. Можеш уже йти.

— Справді? — радісно перепитала Соломія.

— Так, — кивнула я, не бачачи жодних проблем у тому, щоб дівчина отримала заслужений відпочинок.

Дівчина подякувала та вже через декілька хвилин практично вибігла з офісу. Визирнувши з вікна, я побачила, як вона щасливо обіймала свого друга. Інтуїція підказувала, що зовсім скоро їхні стосунки перейдуть на новий, просунутий рівень.

Я повернулася до комп'ютера з наміром хоч щось поробити, але згодом полишила будь-які намагання займатися справою, оскільки ніяк не могла зосередитися, тому просто зробила собі каву та ввімкнула аудіокнигу. Треба ж було якось провести час, а це завжди допомагало мені хоч трішки розслабитися, тож і зараз не підвело.

***

Коли я вийшла з офісу, Влад уже чекав на мене. Ми по-діловому привіталися, а тоді замовкли, не знаючи, як вести себе один з одним після всього, що було між нами. Подібну історію аж ніяк не можна було назвати пересічною, тому не існувало відомих, загальноприйнятих сценаріїв поведінки за таких обставин.

— Я знаю один хороший ресторан на площі Ринок, — нарешті озвалася я, розуміючи, що ми не можемо простояти так вічно. — Можемо повечеряти там.

— Гаразд, — одразу ж погодився Влад, — ходімо туди.

Ми мовчки рушили в потрібному напрямку. Здавалося, що можна було руками доторкнутися до ніяковісті, що повисла між нами. На щастя, до пункту призначення ми дісталися доволі швидко, оскільки знаходився він зовсім недалеко.

Ресторан був переповнений, але офіціантові все-таки вдалося знайти для нас вільний столик на другому поверсі. Вмостившись у м’якому кріслі, я поглянула у вікно, з якого можна було побачити саму площу Ринок. Як завжди, там було дуже багато людей, які фотографувалися на фоні Львівської ратуші, купували сувеніри або шукали якесь затишне місце для вечері. Було так цікаво спостерігати за туристами, хоча я й себе вважала однією з них, навіть незважаючи на те, що прожила тут уже доволі довго. Цікаво, чи зможу я хоч колись остаточно звикнути до Львова та називати себе його повноправною мешканкою?

Офіціант поклав на стіл перед нами два екземпляри меню. Я подякувала та розгорнула невеличку книжечку, хоча вже наперед вирішила, що буду замовляти, оскільки була вже знайома з кухнею цього ресторану. А от Влад розгубився, побачивши незнайомі назви у меню. Це не дивно, адже всі страви тут були названі на галицький манір.

— Візьми книдлі, — підказала я, — не пошкодуєш.

Влад кивнув і жестом покликав офіціанта до нашого столика.

— Книдлі та мартіні, — замовив він.

— Два келихи чи один? — уточнив офіціант.

Влад запитально подивився на мене.

— Два, — відповіла я. — А мені флячки.

Офіціант повторив наше замовлення, щоб переконатися, що все правильно запам’ятав, а тоді залишив нас з Владом наодинці. Я вже хотіла почати ділову розмову щодо справи, заради якої ми власне зустрілися, але раптом з мене вихопилося зовсім інше:

— Як там Віка? Вона приїхала з тобою чи залишилася вдома?

Та побачивши, як скривився чоловік при цьому питання, я одразу ж пошкодувала про те, що задала його. Ну от і навіщо я полізла до особистого, коли потрібно було обмежитися суто роботою?

— Ми розлучилися, — сухо повідомив Влад, очевидно, не бажаючи говорити на тему своєї дружини.

«Уже колишньої дружини,» — виправила себе я.

Хто тягнув мене за язика та змушував задавати саме це запитання? Дурепа ти, Надю, дурепа. Даремно погодилася на цю зустріч, але дороги назад уже немає.

— Я не знала про ваше розлучення. Про це не було написано в жодному ЗМІ.

— Так, я не хотів афішувати це, тому наполіг на тому, щоб ми зробили все тихо, — пояснив Влад, а тоді звернув увагу на іншу частину моїх слів і посміхнувся. — А ти спеціально шукала інформацію про мене в ЗМІ?

Здавалося б, я вже раніше досягла дна ніяковості, проте виявилося, що ще є простір для падіння донизу.

— Я завжди дізнаюсь якомога більше про людей, яким збираюсь надавати юридичні послуги, — сказала я якомога байдужішим тоном, проте навряд чи мені вдалося переконати Влада, враховуючи яскравий рум’янець на щоках.