Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

Не бажаючи погіршувати ситуацію, я поспішила нарешті перейти до справи, заради якої ми зустрілися:

— Так що за проблема в тебе виникла?

— Ми ще встигнемо це обговорити, — відмахнувся Влад, очевидно, поки не бажаючи переходити до ділової розмови. — Тепер твоя черга розповідати про своє особисте життя.

Особисте життя? Чому він узагалі цим цікавився?

— Ну, я зустрічаюсь з одним чоловіком, — неохоче відповіла я, відчуваючи себе як особа, що опинилася на крихкій кризі та боїться через один необачний крок провалитися донизу.

— Це серйозно?

Я задумалась. А чи можна було назвати наші з Дімою стосунки серйозними? Відповіді на це запитання в мене не було. Так, ми вже довго зустрічалися та навіть жили разом, але, зізнатися відверто, я мала впевненості, що хотіла б вийти за цього чоловіка заміж і народжувати від нього дітей.

— Не знаю, — не стала нічого вигадувати я, а тоді знову втупилась у вікно, бо вже не могла витримувати пильний погляд синіх очей Влада.

На щастя, цей діалог урвав офіціант, який приніс наше замовлення. Я одним ковтком випила своє мартіні та замовила ще один келих. Незважаючи на мою не надто хорошу думку про алкоголь, без нього я б точно не витримала цей вечір.

— Так це просто ліниві вареники? — запитав Влад, куштуючи книдлі.

— Ці дві страви справді дуже схожі, — підтвердила я, насолоджуючись своїми флячками.

Під час їжі ми не розмовляли. А вже покінчивши з трапезою, ми нарешті перейшли до справи.

— Я так розумію, що ти вже знаєш про те, що ми зі Степаном розпочали спільний бізнес? — почав Влад.

— Так, я читала про це. Не розумію, чому ти вирішив заснувати компанію разом з таким мерзотником, — останнє слово я промовила з відвертою відразою.

Лице чоловіка спохмурніло.

— Не називай Степана так. Ти не знаєш його.

Його слова викликали в мене дуже сильне обурення, яке я просто не змогла стримати.

— Так, я справді не знаю Степана, але маю право вважати його мерзтником за те, що він викрав мене та погрожував убити мою двоюрідну сестру.

— У нього були причини, щоб учинити так.

Невже він справді думав, що в даній ситуації ці слова звучали доречно?

— Це жахливий вчинок, Владе, і жодні причини не зможуть його виправдати! — я мимоволі підвищила голос, не зважаючи на інших відвідувачів ресторану, які вже почали дивитися в наш бік.

Влад також не звертав на них увагу, у той момент він був зосереджений лише на мені.

— За такою логікою те, що вчинила ти, також не має виправдань! — гаркнув він.

Увесь мій запал миттєво зник. А чого ще я могла очікувати? Звісно ж, Влад усе ще не пробачив мене. Це не дивно, адже я б теж неймовірно злилася на людину, яка хотіла засадити мене за ґрати та зговорилася з поліцією з цією метою.

Я рвучко підвелася з місця та майже помчалась до вбиральні. Зачинившись у кабінці, я притулилася спиною до стіни та почала рахувати до ста, глибоко дихаючи.

Було дуже важко зізнатися самій собі, що в глибині душі я сподівалася, що Влад під час цієї зустрічі скаже, що протягом минулого року весь час не міг припинити думати про мене, тож зараз хотів би дати нашим стосунками шанс. Навіть незважаючи на темні аспекти його життя, я таки кохала цього чоловіка та хотіла, щоб він був зі мною.

Але ми знаходилися не в романтичному фільмі, а в реальному житті.

Я дістала з кишені штанів мобільний телефон і написала повідомлення Дімі.

«Зможеш забрати мене біля оперного через п’ятнадцять хвилин? Не хочу йти додому пішки»

Відповіль прийшла майже одразу.

«Без проблем. Чекай на мене)»

Я заховала телефон до кишені, вийшла з туалету та повернулася до столику. Тепер Влад був не розгнівлений, а стурбований.

— Слухай, мені шкода, що я… — почав він, проте я не дала йому закінчити.

— Не варто говорити цього. Я чудово все розумію. У нас лише десять хвилин, тож давай швидко перейдемо до справи.

— Десять хвилин? — ошелешено перепитав Влад. — Чому так мало?

— У мене, крім роботи, ще є особисте життя, — нагадала йому я, дістаючи з сумочки папку з документами.

Знайшовши в ній два потрібні аркуші паперу, я поклала їх на стіл перед Владом.

— Перш за все, тобі потрібно підписати контракт про надання послуг, — пояснила я. — Один екземпляр залишається у мене, другий забираєш собі.

Влад кивнув, дістав з кишені піджака ручку та підписав документи.

— Ти навіть не прочитав, — з непідробним здивуванням констатувала очевидне я.

— А навіщо? — чоловік знизав плечима. — Я довіряю тобі.

Довіряє? Якось не дуже вірилося в це, враховуючи те, що він недавно сказав. Проте я ніяк не прокоментувала його репліку, оскільки не хотіла розпочинати неприємний діалог.

— У тебе вісім хвилин, щоб описати мені свою пробему, — повідомила я, поглянувши на годинник у себе на руці.

Влад узяв до рук келих з мартіні та зробив ковток алкоголю, роздумуючи над тим, як лаконічно, але при цьому пояснити мені всю ситуацію.

— Що ти знаєш про Данилу Сербського?

Я спробувала пригадати це ім’я. Упевнена, що точно колись його чула, але в якому контексті?

— Чесно кажучи, нічого, — чесно відповіла я.

Чоловік зітхнув і допив свій напій.

— Отже, тобі слід почитати про нього в інтернеті. Якщо коротко, Данило — давній ворог нашої сім’ї. Але раніше все закінчувалося на жахливому ставленні та конкуренції в бізнесі, а зараз перейшло зовсім на інший рівень. Сталася… певна неприємна історія, після чого Данило вирішив знищити мене та Степана…

За ці слова просто неможливо було не зачепитися.

— Що за неприємна історія? — перебила його я.

— Вона не стосується справи, — категорично відрубав Влад, проте мене це не зупинило.

— Це вирішувати не тобі, а мені.

— Я не розповім тобі цього! — гаркнув Влад.

Я здригнулася. Яке він мав право підвищувати голос на мене? Урешті-решт, це йому потрібна була моя допомога, а не мені.