Читати книгу - "Буллет-парк"

Я гадаю, тобі все це здається нісенітним, але ж я не захоплююсь ні гаданням на картах, ні астрологією, і не жду, як моя подруга Елізабет Хауленд, що „двірник“ на вітровому склі автомашини підкаже мені, які акції треба купувати. Елізабет запевняє, що минулого місяця „двірник“ порадив їй купити акції „Мерк Кеміклз“ і вона таким чином заробила кілька тисяч. Як і всі, хто грає, вона, звичайно, ні слова не каже про свої програші. Отже, я не слухаю порад „двірника“, але музика переслідує мене всюди,— я можу її чути навіть у моторах літаків. Тому, що звикла до тихого гудіння трансокеанських турбореактивних літаків, мені особливо подобається музика старих ДС-7 і „констелейшенів“, якими я літаю в Португалію і Женеву. Ці машини злітають у повітря під акомпанемент моторів, який у моїх вухах дзвенить якоюсь вселенською музикою, випадковою й безладною, наче сновидіння. Хоч це й не бравурна музика, але коли б хтось назвав її сумною, то помилився б. Музика „констелейшенів“ побудована на контрапункті і менш хаотична, ніж музика ДС-7. Я розрізняю в ній так само, як і в концертній залі, перехід від мажорного звучання до притишеного септакорду, потім до октави, з модуляцією в мінор і до завмиранню акорду. Всі ці звуки мають урочистий характер, але я знаю з власного досвіду, що така музика ніколи не досягає кульмінації й завершення. В церкві, яку я відвідувала ще дівчиною в Індіані, грав органіст, який не мав музичної освіти: у нього не вистачило чи то грошей, чи наполегливості. Він грав на органі віртуозно і досить швидко, але ніколи не витримував стилю п'єси, яку грав. Хоч би як енергійно й чітко починав грати фугу, а закінчував завжди безладно й вульгарно. Отак і „констелейшени“— в них та сама нерішучість, недостатність наполегливості. Перший, другий і третій голоси фуги чуєш виразно, але потім, як і в того органіста, якісь дивні, далекі від музики акорди. Музика ДС-7 одночасно й багатша, і більш обмежена. Так, коли я летіла якось уночі до Франкфурта, то виразно чула, як мотори виконали половину варіацій Гуно на теми Баха. Я чула також Генделеву „Музику на воді“, тему смерті з „Тоски“, вступ до „Месії“ тощо. А якось уночі в Інсбруці (може, через сильні морози), тільки-но сіла в ДС-7, як почула, що мотори відтворили чудовий синтез усіх звуків життя — тут були гудки пароплава й паровоза, бряжання залізних воріт, гуркіт барабана і грому, і людські кроки, і спів — усе, здавалося, сплелось у повітряну мотузку чи шнур. Але щойно стюардеса попросила нас звернути увагу на застереження „Не палити“ (Nicht rauchen) — шнур обірвався.

Звичайно, для тебе все це дурниці. Для мене ж не секрет, що ти волів би, щоб твоя мати була схожа на інших та посилала тобі печиво й пам'ятала, коли твій день народження. Але мені здається, що в нашому намаганні вивчити й зрозуміти одне одного ми занадто вже обережні й боязкі. Коли ми хочемо заглянути в душу людини (а більше нам нічого й не треба), то завжди здається, що це викликано чесністю відчаю. А насправді ми замінюємо життєву реальність штучною моделлю такої ж реальності, а ту, що існує насправді, вперто ігноруємо. Перед тим, як закінчити листа, я змушу тебе ще трохи понудьгувати й поділюся з тобою ще одним спостереженням.

Під час моїх мандрівок я помітила, що кожна постіль, яку я займала в готелі чи пансіоні, має свою, властиву тільки їй, атмосферу і ця атмосфера дуже впливає на мої сни. Це ж факт, що ми залишаємо відбиток себе — своїх бажань, свого настрою — на постелі, в якій спали. І в мене дуже багато доказів цього. Минулої зими, коли була в Неаполі, мені приснилось, що я перу цілу купу нейлонових речей, чого справді ніколи не робила, бо не виношу синтетики. Сон був дуже реальний: я бачила, як ті речі висять під душем, і відчувала запах мокрої білизни, хоч це не могло бути згадкою чогось пережитого.

Коли прокинулась, то відчула, що мене оточує не моя звична атмосфера, а зовсім інша — атмосфера соромливості й душевної чистоти. У кімнаті явно відчувалась чиясь присутність. Вранці я спитала реєстратора, хто займав переді мною ту кімнату. Він поглянув у реєстр і сказав, що там жила міс Харієт Лоуелл, американська туристка, яка перейшла в меншу кімнату. „Та он вона йде з їдальні“,— додав він. Я оглянулась і побачила міс Лоуелл, вона була в білій сукні, яку я прала уві сні. Це її соромливий, цнотливий і ясний дух сповнював мою кімнату. Ти можеш заперечити, що це просто збіг. Але слухай далі. Якось у Женеві я опинилася в постелі, від якої тхнуло такою гидкою еротикою, що сни мої були бридкі, як ніколи. Вранці я поцікавилась в адміністратора, хто жив там до мене, і він відповів: „Oui, oui; deux tapettes“[3]. Після цього в мене виробилась звичка — вгадувати, хто жив у готелі переді мною, і вранці перевіряти в адміністратора, чи це так. Та найзначніше трапилося навесні в Мюнхені. Я зупинилася, як і завжди, в „Брістолі“, і мені приснилася соболина шуба. Ти знаєш, що я ненавиджу будь-яке хутро, але цю шубу я бачила дуже виразно — золотисті шкурки, жовтий шовк, яким вона була підбита, а в одній із шовкових кишень — два квитки до опери. Вранці, коли покоївка принесла мені каву, я спитала, чи не було в жінки, що жила тут до мене, хутрової шуби. Дівчина сплеснула руками й, піднявши угору очі, сказала: „Так, так! Це була шуба з справжніх російських соболів, і така чудова, що раніш нічого подібного я не бачила!“ Жінка, виявляється, дуже її любила, любила наче коханого. Мішаючи каву й намагаючись не виказати свого хвилювання, я спитала: „А чи не ходила та жінка в оперу?“ „Звичайно, ходила,— відповіла покоївка,— вона приїхала сюди на Моцартівський фестиваль і щовечора протягом