Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І саме тоді з’явилося англійське кладовище, — мовила Ноемі.
— Так, правильно, — кивнула Марта. — А тоді хвороба відступила і найняли нових робітників. Окрім народу з Ідальґо, на новину про англійського власника сюди потягнулися й англійці, що працювали на інших шахтах або ж, приваблені сріблом і перспективою доброго заробітку, просто хотіли розбагатіти. Як там кажуть, Сакатекас — срібна столиця? Так от, Ідальґо в цьому відношенні штат нічим не гірший.
— Тож вони приїхали і бригади знову були повні. Будинок також закінчили, і для його утримання найняли великий штат робітників. Усе йшло чудово, а Дойл хоч і був жорсткий, зате платив вчасно і, як заведено тут здавна, віддавав шахтарям їхню частку від видобутку. Та незабаром він одружився вдруге, і справи пішли на спад.
Ноемі пригадала весільний портрет другої дружини Дойла, датований 1895 роком, — Аліси, такої схожої на свою старшу сестру Аґнесу. Коли задумалася про це зараз, їй стало дивно, що Аґнесу увіковічнили у кам’яній статуї, а Алісу такою увагою оминули. Говард Дойл казав, що заледве знав свою першу дружину, але ж саме друга прожила з ним багато років і народила йому дітей. Невже він любив її менше? Чи, може, пам’ятник — то така собі примха? Спробувала пригадати, чи була біля статуї табличка, на якій писалося б, що то Аґнеса. Не згадала, але подумала, що повинна бути. Треба буде звернути увагу наступного разу.
— Почалася нова хвиля недуги, і, Господи, вона скосила ще більше народу, ніж попередня. Люди мерли, як мухи. Спершу лихоманка, за нею — озноб, а тоді смерть.
— Це тоді їх ховали у спільних могилах? — спитала Ноемі, пригадавши, що розповідав їй лікар Камарілло.
Цілителька нахмурилась:
— У спільних могилах? Ні. Місцевих родичі забирали на тутешній цвинтар. Проте на копальнях було й чимало таких, що ріднí не мали. Таких і ховали на англійському цвинтарі. У мексиканців немає пам’ятників, навіть хрестів, через що люди, мабуть, і стали говорити про братські могили: яма без вінка і належної служби — те саме, що й спільна могила.
Думка про це дійсно гнітила. Скількох безіменних роботяг поховали поспіхом, і ніхто й не скаже, де і як урвалися їхні життя. Ноемі поставила горнятко на стіл і потерла зап’ясток. Стара тим часом вела далі:
— Хай там як, а це була не єдина біда на шахті. Дойл вирішив покласти край звичаю віддавати робітникам їхню частку срібла. Серед шахтарів був один чоловік, на ім’я Ауреліо. Як і решті, йому це не сподобалось, але на відміну від інших, котрі нарікали тільки про себе, Ауреліо не боявся говорити про це вголос.
— І що він казав?
— Говорив очевидні речі. Що умови праці в них паскудні, що від лікаря, якого привіз англієць, толку ніякого, тому їм треба справжній, що шахтарських вдів та сиріт лишають напризволяще, та найголовніше — що Дойл хоче збагатитися ще більше, тому й перестав ділитися з робітниками їхньою часткою і забирає все срібло собі. А тоді він став підбивати шахтарів на страйк.
— Вони його послухали?
— Так, послухали. Авжеж, Дойл вважав, що зможе легко змусити їх повернутися до роботи. Відправив на шахту свого брата і довірених людей, зі зброєю і погрозами, та Ауреліо зі своєю бригадою дали їм відсіч: закидали їх камінням. Дойлів брат заледве виніс звідти ноги. Незабаром Ауреліо знайшли мертвим. Казали, це була природна смерть, але у те ніхто не вірив. Щоб лідер страйку отак просто помер? Виглядало все занадто підозріло.
— Але ж ходила епідемія, — зауважила Ноемі.
— Звісно, але ті, хто бачив тіло, казали, що вираз його обличчя був жахливий. Чули про людей, що померли від переляку? Так от, говорять, що його щось страшенно налякало: очі вирячені, рот відкритий — виглядав він так, ніби зустрівся з самим дияволом. Цей випадок неабияк налякав усіх, і страйк закінчився.
Френсіс казав щось про страйк і закриття копальні, але докладніше Ноемі не розпитувала. Певне, треба таки зробити це, але наразі вся її увага була зосереджена на Марті.
— Ви казали, Ауреліо був пов’язаний з якимось Беніто. Хто це?
— Терпіння, панно, бо ще втрачу думку. В моєму віці нелегко пригадати, коли і як відбулися різні події. — Зробивши кілька ковтків кави, Марта продовжила: — То на чому я спинилася? А, так. Робота на шахті поновилася. Дойл знову одружився, і його нова дружина народила доньку, міс Рут, а пізніше, через багато років, сина. У Дойлового брата, містера Ліланда, також були діти: хлопчик і дівчинка. Коли підріс, хлопець заручився з міс Рут.
— Знову кохання між родичами, — мовила Ноемі, стурбована її словами. Габсбурзька щелепа виявилась точнішим порівнянням, ніж вона думала. А той рід недобре скінчив.
— Кохання там було небагато. Гадаю, в цьому і проблема. Саме в той час об’явився Беніто. Він був небожем Ауреліо і влаштувався на службу в дім. Після страйку минуло багато років, і Дойл зовсім не переймався тим, що той є родичем Ауреліо. Або мертвий шахтар нічого для нього не важив, або ж він того просто не знав. Словом, Беніто почав працювати у домі — доглядав за рослинами. На той час замість саду вже звели оранжерею.
— Беніто мав багато спільного з покійним дядьком: був розумний, веселий і просто таки не вмів оминути халепу. Якщо його дядько організував страйк, сам він зробив дещо гірше: закохався в міс Рут, а вона — у нього.
— Не думаю, що її батьку це сподобалося, — сказала Ноемі.
Певно, влаштував доньці лекцію з євгеніки, розповів про вищі та нижчі види. Уявила собі, як він сидить перед каміном у себе в кімнаті й виговорює дівчині, що мовчки сидить, втупившись у підлогу. Бідолашний Беніто не мав шансів. Втім, якось дивно, що Дойл, попри все своє захоплення євгенікою, наполягав на шлюбах із родичами. А може, то він просто наслідував приклад Дарвіна, котрий також узяв шлюб із родичкою.
— Кажуть, коли він дізнався, мало не вбив її, — провадила Марта.
Тепер Ноемі уявила, як Говард Дойл стискає пальці навколо тонкої дівочої шиї. Сильні пальці тиснуть на шкіру, впиваються глибше, а дівчина не може навіть нічого сказати чи бодай дихнути. «Тату, ні». Картина була настільки яскрава, що Ноемі на мить аж заплющила очі й ухопилася за край столу.
— З вами все гаразд? — спитала Марта.
— Так, — відповіла Ноемі, розплющивши очі й кивнувши. — Зі мною все добре. Просто стомилася трошки.
Піднесла чашку до губ і сьорбнула. Гіркий напій приємно зігрівав. Поставила її на стіл.
— Продовжуйте, — попросила Марту.
— Далі розказувати нíчого. Рут покарали, Беніто десь пропав.
— Його вбили?
Стара нахилилась до Ноемі, оглядаючи її каламутними очима:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія», після закриття браузера.