Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 100
Перейти на сторінку:
його віддати, — сказала я. — Мені сказали, що ти собі ще виростиш.

Вона відвернула від мене голову, ніби знала, чого я хочу, і приховувала це від мене. Але все ще спостерігала за мною одним оком і чекала.

— Щиро кажучи, — продовжувала я, — якщо ти справді шукаєш когось зі щирим серцем, то я, ймовірно, не годжуся.

Карбункул продовжувала дивитися.

— Я запевняю своїх друзів, що зі мною все гаразд, — сказала я, — але це не так. Я не розповіла Меллорін про її дивного лиса. І я також гадаю, що, можливо, я обманюю Себастьяна та його сім’ю щодо Кіплінґа, але я не знаю чому, а тепер я надто налякана, щоб розповісти їм правду. Ти й гадки не маєш, про що я базікаю тут.

Вона зробила крок назад, залишаючи поміж нами простір. Але не втекла. Вона дивилася на мене обома очима і спостерігала.

— І я до кінця насправді не розумію, що я тут роблю… з тобою, і яке відношення маю до цього всього, — говорила я. — Гадаю, я хочу довести щось моєму батьку. Я намагаюся довести, що він повинен був довіряти мені. Але це вже неважливо, що він думає, бо він мертвий.

Очі карбункула звузилися, але вона не втекла.

— І мені навіть не сумно через це, — продовжувала я. — Я знаю, що мала б сумувати, але це не так. Я розлючена і збита з пантелику, але не сумна. Тож окрім того, що я не найчесніша персона, я, ймовірно, ще й не надто хороша людина.

Карбункул лапою вирила невеличку ямку у м’якому ґрунті. Її ніс сіпався. Її вуха здійнялися, а потім опустилися. Легке ряботиння пробігло по гладенькій, округлій поверхні каменю. Вона не зводила з мене очей.

Я озирнулася на Гораціо, на Ерзу, на доктора Батіста, який повернувся до скла вольєра. Я почувалася дурепою, але не могла зрозуміти чому. Я відчувала, що відбувається щось інтимне і приватне, ніби карбункул зізнавалася мені в якійсь особистій таємниці, просто приділяючи мені свою увагу. Навіть якщо вони не чули ані слова, мені здавалося неправильним, що вони дивляться. Це здавалося несправедливим і щодо мене, і щодо карбункула, але я не могла до пуття пояснити чому. Раптом у мене зникло бажання заволодіти рубіном.

— Залиш його собі, — сказала я створінню. — Залиш його собі ще на рік. Я не заслуговую його.

Я підвелася, оглянула здивовані обличчя за склом і похитала головою. Гораціо скривився, а доктор Батіст посміхнувся з прихованим тріумфом, проте за мить усі три пари очей широко розплющилися.

Щось упало на землю біля мене з тихим дзенькотом.

Щось кругле, гладке й тепле підкотилося до моєї ноги й зупинилося там, не перетворюючись на пил.

Я озирнулася на карбункула. Вона спостерігала за мною безтурботним поглядом. Там, де раніше був самоцвіт, тепер була бліда, безволоса виїмка, а в центрі крихітна червона ґулька — там почав формуватися новий самоцвіт.

Карбункул спостерігала за мною ще якусь мить, а потім пірнула в чагарник і попрямувала до дальньої сторони вольєру. Я обернулася до скла, тримаючи в руках рубін. Гораціо мовчки аплодував. Доктор Батіст насупився. На обличчі Ерзи з’явилося здивування.

Розділ одинадцятий. Собача робота

Доктор Батіст, не зронивши ні слова, забрав у мене рубін і поклав його у пластиковий пакет.

— Очистіть його, а потім принесіть у мій кабінет, — сказав Гораціо.

Доктор Батіст кивнув, потім іще раз похмуро на мене глянув і, крутнувшись на одному підборі, попрямував далі по коридору.

— Із ним все буде гаразд, — запевнив Гораціо. — Пішли, я хочу показати тобі ще дещо.

Він відвернувся від вольєра з карбункулом і попрямував уперед. Ерза відірвала своє плече від стіни, коли ми проходили повз, і пішла за нами трохи позаду. Вона, безумовно, усміхалася.

— Я не розумію, навіщо вони вам усі, — промовила я.

— Тому що кожна з них неповторна, — відповів Гораціо, поки ми йшли.

Він зупинився перед загородою, в якій, як виявилося, була дещо застаріла з вигляду хлоп’яча спальня. Мансардне вікно виходило на фальшиве небо. До стіни над двоспальним ліжком був прикріплений вицвілий плакат із зображенням лижника. На дерев’яному комоді стояв глобус темного кольору. У кутку був письмовий стіл з лампою для читання. На ньому лежав підручник з алгебри.

— Що це? — запитала я.

Гораціо усміхнувся.

— Це моя спальня, — відповів він.

— Чому вона тут?

— Дивись, — сказав він і вказав пальцем на згорблену тінь, що ховалася під ліжком. Гораціо постукав по склу й усміхнувся, як маленький хлопчик. Потім він махнув рукою до постаті й гукнув: — Стерджес! Стерджес, виходь і привітайся!

Постать виповзла з-під ліжка. Стерджес на вигляд був маленьким, дивної форми чоловічком. Його ноги були короткими і згиналися як уперед, так і назад, на подобу жаб’ячих лапок. Його руки були довгими й тонкими, а шкіра — кольору й текстури старого паперу. Обличчя він мав округле, з великими, сумними й округлими очима. Створіння прошкандибало до вікна й помахало рукою із втомленим, замученим виразом на обличчі.

— Це Стерджес, — сказав Гораціо, — і він був моїм первістком. Я знайшов його під своїм ліжком, коли мені було дванадцять років.

— Домашній гном, — промовила я.

Гораціо усміхнувся.

— У нього справді нетримання? — запитала я.

Гораціо похитав головою:

— Я мусив їм щось сказати, — пояснив він.

— До речі, кому це «їм»? — запитала я

— Ти не знаєш? — Гораціо хмикнув. — Їх звуть Феллсами. Вони вважають себе захисниками цих дивовижних створінь. Ближче до істини буде сказати, що це охоронний рекет. Вони знають про Стерджеса, звісно. З цим нічого не вдієш. І вони стежать за твоєю сім’єю, я в цьому впевнений. Тому коли мені була потрібна допомога твого батька, я просто казав їм, що Стерджес знову захворів. Усі ці роки він був моїм прикриттям для всіх інших тварин. Моїм нещасним, дорогим прикриттям із нетриманням.

Нараз мене осяяло.

— Вони не знають, — промовила я. — Вони не знають ні про мантикору, ні про карбункула. — Його обличчя розплилося в гордовитій усмішці, і я зрозуміла. — Вони не знають про жодного з них.

— А чому вони повинні знати? — запитав Гораціо. — Яке їм до цього діло?

Я подивилася на Стерджеса. Він стояв біля скла, згорбившись, лице опущене додолу. Він жодного разу не підвів голову, щоб ми могли зустрітися поглядом.

— Здається, він не надто радий бути тут, — промовила я.

1 ... 31 32 33 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"