Читати книгу - "Портрет митця замолоду"

не кінець. Боже правосуддя мусить бути підтверджене перед людьми: після осібного суду має бути ще суд загальний. Настав останній день. Судний день. Зірки небесні падають на землю, наче смокви зі смоківниці під поривами вітру. Сонце, велике світило вселенної, стало мовби волосяниця. Місяць налився кров'ю. Небесне склепіння згорнулось у сувій. На тлі неба явився у жаскій величі архангел Михаїл, небесний воєвода. Стоячи однією ногою в морі, а другою — на землі, архангельською сурмою він возвіщає мідний кінець часів. Три ангельські сурми потрясли вселенною. Час є, час був, але часу більше не буде. Після останньої сурми душі вселенського люду посунуть до Йосафатової долини — багаті й убогі, шляхетні й прості, мудрі й дурні, добрі й лихі. Душі всіх людських істот, які будь-коли жили на світі, душі тих, кому ще судилось прийти на нього, душі синів і дочок Адамових — усі зійшлися у цей верховний день. І ось гряде верховний судія! Вже не сумирний Агнець Божий, не лагідний Ісус Назарянин, не стражденний Син Чоловічий, не Добрий Пастир — тепер іде Він по небесних хмарах з потугою та славою великою, з дев'ятьма чинами ангельськими — ангелами й архангелами, началами, силами й чеснотами, престолами і царствами, херувимами і серафимами, — Господь Всемогутній, Бог Предвічний. Він рече, і голос Його чути навіть у найдальших краях вселенної, навіть у бездонній хлані. Верховний Судія — вирок його оскарженню не підлягає і підлягати не може. Праведних Він кличе до себе, каже їм увійти в своє царство, у вічне блаженство, приготоване для них. Неправедних відкидає, волаючи в величі гніву: Ідіть од мене, прокляті, ув огонь вічний, приготовлений дияволові та ангелам його. О, яка це мука для нещасних грішників! Друга відривають од друга, дітей — від батьків, чоловіків — від їхніх жінок. Нещасний грішник простягає руки до тих, хто був дорогий йому в земному житті, до тих, з чиєї нехитрої побожності він, можливо, не раз насміхався, до тих, хто радив йому добре і скеровував на праведний путь — до доброго брата, люблячої сестри, матері з батьком, які так сильно любили його. Але запізно: праведні відвертаються від пропащих, проклятих душ, які тепер постають перед очима загалу в усій своїй огидності і злобі. О лицеміри, о склепи поваплені, що за мило всміхненим лицем ховаєте грішне баговиння душі вашої — що з вами буде у той страхітливий день?

А день той гряде, неминуче, неодзовно гряде — смертний і судний день. Людині призначено вмерти, а після смерті — суд. Усім відомо, що смерть прийде. Невідомо тільки, коли і як — при довгій недузі чи в якомусь несподіваному випадку; Син Божий гряде у годину, коли Його найменше сподіваєшся. Тому будь готовий кожної хвилини, знаючи, що кожної хвилини можеш померти. Усі ми помремо. Смерть і суд, породжені гріхом наших прабатьків, — це темна брама, що замикає за нами земне існування, що відкривається в незнане і небачене, і браму ту кожна душа мусить пройти самотужки, завдяки лише власним благим ділам, без допомоги друга чи брата, чи батька, чи пана, пройти в самоті і тремтінні. Хай ця думка пребуде з нами, і тоді ми не зможемо грішити. Смерть, якої так боїться грішник, — благословенна мить для того, хто не збився з правильної стезі, хто сповняв обов'язки, призначені йому на життя, пам'ятав про вранішні й вечірні молитви, часто причащався святих тайн і чинив добрі та милосердні діла. Праведник, побожний і віруючий католик не боїться смерті. Згадайте, як Аддісон, великий англійський письменник, на смертному ложі послав по нечестивого молодого графа Ворвіка, аби той бачив, як стрічає свій кінець християнин. Так, лише побожний і віруючий християнин, лише він може, поклавши руку на серце, сказати:

Де, смерте, твоя перемога?

Де твоє, смерте, жало?

Кожне слово тут стосувалося його. Проти його гріха, нечистого й таємного, повернувсь увесь гнів Божий. Лезо проповідникових слів ввійшло у хворе сумління, і він почув, як гниє в гріху його душа. Так, проповідник має слушність. Настала Божа година. Як звір у барлозі, душа його вилежувалась у власному бруді, але ангельські сурми вигнали його з тьми гріха на світло. Страшний присуд, оголошений ангелом, вмить збурив спокій його гордині. Буревій останнього дня знявся в його душі; гріхи його — блудниці його уяви з самоцвітами очей, — кинулися врозтіч перед ураганом, пищачи від жаху, як миші, і накрившись гривою волосся.

Коли по дорозі додому він переходив майдан, до його гарячого вуха долинув дзвінкий дівочий сміх. Легкий, веселий звук ударив по серцю сильніше од гуку сурми, і, не сміючи звести очі, він ішов, відвернувши погляд у гущину кущів. Сором хвилею знявся в розбитому серці й затопив усе його єство. Перед ним постав образ Емми, а під її поглядом з серця наринула нова хвиля сорому. Якби вона знала, що виробляла з нею його уява, як його звірина хіть роздирала й топтала її непорочність! І це — юнацьке кохання? Це лицарство? Це поезія? Огидні подробиці його оргій засмерділи йому прямо під ніс: вкрита кіптявою пачка листівок, схована у димарі каміна — годинами лежав він перед цим то безстидним, то соромливим блудством, грішачи подумки й на ділі; паскудні сни, населені мавпоподібними створіннями й блудницями із самоцвітним поблиском очей; довгі непристойні листи, в які він радо виливав свою нечестиву душу і цілими днями носив зі собою, аби врешті під покровом темряви кинути десь у траву на межі, запхати під перекошені двері чи у діру в живоплоті, — може, якась дівчина, проходячи, знайде їх і потай прочитає. Шаленець! Шаленець! Невже він і справді усе це робив? Нечисті спогади згустилися в мозку, і на чоло вибився холодний піт.

Коли муки сорому минули, він спробував піднести душу з її жалюгідного безсилля. Бог і Пречиста Діва занадто далеко від нього: Бог надто великий і суворий, а Пречиста Діва — надто чиста і свята. Але він уявив собі, що стоїть біля Емми у безмежному полі і покірно, в сльозах, цілує її рукав на згині ліктя.

У безмежному