Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Я не можу дати вам ті гроші, яких вони варті, — зітхнув чоловік. І тут настала моя черга дивуватись.

— А скільки ви можете мені дати? — м’яко наполягла я.

— Можу дати вам сто п’ятдесят фунтів. Але продати їх у Лондоні я зможу набагато дорожче. У вас буде шість місяців на те, щоб виплатити позику, перш ніж я це зроблю, — пояснив він. — Було б мудро їх зберегти, мем.

— Сто п’ятдесят фунтів — це більш ніж задовільно, містере Келлі, — сказала я, зігнорувавши його пропозицію. Ці сережки нічого для мене не значили, а грошей я потребувала. Від цієї думки у мене в горлі зануртувала істерика. Мені потрібні гроші. Я маю мільйони доларів у місці й часі, якого ще не існує. Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, зосередилася на поточному завданні і твердо запитала: — А перстень?

Власник ломбарду знову помацав камею. Коли він надміру затримався, Оїн сягнув у свою кишеню й виклав на прилавок власний скарб. Його очі ледь визирали з-за краю, і він уп’явся сповненим надії поглядом у власника ломбарду.

— Містере Келлі, скільки ви дасте за мій ґудзик?

Містер Келлі всміхнувся, взяв ґудзик і оглянув його крізь лупу, наче то було щось дуже цінне. Я зовсім не відразу помітила зв’язок і ледве почала протестувати, коли ювелір нахмурився.

— «Ш. Мак-Д.», — прочитав він. — Що це, Оїне?

— Він дуже цінний, — заявив Оїн.

— Оїне! — стиха дорікнула я. — Вибачте, містере Келлі. Ми не продаватимемо цього ґудзика. Я не знала, що він у Оїна.

— Я чув, Шон Мак-Діармада нашкрябав своє ім’я на кількох ґудзиках і монетах. Це один із них? — запитав містер Келлі, не припиняючи вивчати латунну дрібничку.

— Цього я не знаю, містере Келлі. Але цей ґудзик — пам’ятний сувенір. Не залишите нас самих на хвильку?

Містер Келлі нахилив голову й повернувся спиною, зайнявшись ящиками позаду себе. Ми відійшли від прилавка, і я стала на коліна перед Оїном.

— Оїне, ти знаєш, що то за ґудзик?

— Так. Він належав докові. Йому цього ґудзика дав друг, а док віддав його мені. Я люблю носити його в кишені на щастя.

— Нащо тобі продавати таку безцінну річ?

— Бо… тобі потрібні гроші, — пояснив Оїн із круглими благальними очима.

— Так. Але той ґудзик важливіший за гроші.

— Бабуня сказала, що ти не маєш ані шага за душею. Сказала, що ти жебрачка без хати й без сорому, — процитував він. — Я не хочу, щоб ти була жебрачкою.

Його очі засяяли, а губи затремтіли. Я проковтнула гнівний клубок у горлі і знову нагадала собі, що Бріджид — моя прапрабабуся.

— Оїне, ніколи, нізащо не розлучайся з отим ґудзиком. Він із тих скарбів, які не можна продати за жодні гроші, бо він символізує життя людей, яких не стало, людей, які були важливі й за якими сумують. Розумієш?

— Так, — кивнув Оїн. — Але я сумував за тобою. І віддав би свій ґудзик, щоб тебе зберегти.

У мене в очах забриніли сльози, а губи затремтіли так само, як у нього.

— Одна дуже мудра людина сказала мені, що ми зберігаємо тих, кого любимо, в серці. Ми ніколи не втрачаємо їх, якщо тільки пам’ятаємо, якою була їхня любов.

Я притягнула Оїна до себе й так міцно обняла його маленьке тільце, що він зіщулився й зареготав. Я відпустила його й витерла сльозу, що витекла й повисла в мене на носі.

— Пообіцяй мені, що перестанеш носити той ґудзик у кишені. Поклади його в якесь дуже надійне місце й бережи, — мовила я, надавши своєму голосу якомога більше строгості.

— Обіцяю, — просто сказав Оїн. Я підвелася, і ми повернулися до прилавка й до людини, яка вдавала, ніби за нами не стежить.

— Містере Келлі, мама не дозволяє мені продати ґудзик.

— На мою думку, це мудро, юначе.

— А ще доктор Сміт сказав мамі не продавати її персня.

— Оїне, — знічено прошепотіла я.

— Та невже? — перепитав містер Келлі.

— Так, сер, — кивнув Оїн.

Містер Келлі підвів погляд і зазирнув мені в очі.

— Ну, що ж… Гадаю, він має рацію. Місис Ґаллагер, я дам вам за діаманти сто шістдесят фунтів. І неодмінно залиште перстень собі. Я пам’ятаю, як багато років тому сюди зайшов один молодик і купив цю річ. — Чоловік задумливо потер камею великим пальцем. — Він не міг її собі дозволити, та був рішучо налаштований нею заволодіти. Він сказав мені, що купує її для дівчини, з якою хоче одружитися. Ми уклали домовленість: його кишеньковий годинник за цей перстень. — Ювелір поклав перстень мені на долоню й накрив його моїми пальцями. — Годинник коштував небагато, але той молодик чудово вмів вести переговори.

Я розчулено вдивлялася в містера Келлі. Не дивно, що Томас був такий непохитний. Я спробувала продати обручку Енн.

— Дякую, містере Келлі. Я ніколи не чула цієї історії, — прошепотіла я.

— Що ж, тепер почули, — лагідно відповів він. На його обличчі на мить відбився спогад, і його вуста розімкнулися в задумі: — Знаєте… Можливо, той кишеньковий годинник досі в мене. Він перестав цокати невдовзі після обміну. Я відклав його, подумавши, що в ньому просто треба поколупатися.

Він відсунув кілька шухляд і відімкнув кілька цікавинок. А за мить переможно скрикнув і витягнув із оббитої оксамитом шухляди довгий ланцюжок, прикріплений до простого золотого годинника.

Моє серце на мить зупинилось, і я, щоб приховати свій подив, притиснула до рота тремтливу долоню. Цей годинник більшу частину свого життя носив Оїн. Повислий ланцюжок і золотий медальйон цього годинника завжди надавали Оїну старомодного вигляду, та Оїн так і не відмовився від нього заради новішої моделі.

— Бачиш оце, хлопче?

Містер Келлі показав Оїнові, як відмикати защіпку на кришці, відкриваючи циферблат під нею. Оїн радісно закивав, а власник ломбарду насуплено придивився до годинника.

— О, ви лише погляньте! — зачудувався містер Келлі. — Він усе-таки цокає!

Містер Келлі глипнув на власний годинник, який звисав із маленької кишеньки в його жилеті. Виставив маленьким інструментом час на годиннику Деклана Ґаллагера й поглянув на крихітні стрілки, що цокали. Вдоволено гмикнув.

— Гадаю, він має бути в тебе, хлопче, — сказав містер Келлі й пересунув годинник по прилавку так, щоб Оїн до нього дотягнувся. — Він же, як-не-як, належав твоєму батькові.

***

Із ломбарду ми з маленьким Оїном винесли