Читати книгу - "Людина розумна"

«Ми вважаємо самоочевидними істинами, що всі люди створені рівними і наділені своїм Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода та прагнення до щастя».

З біологічного погляду, люди не були «створені». Вони з’явилися в ході еволюції, тобто еволюціонували. І вони точно не еволюціонували, щоби бути «рівними». Адже ідея рівності нерозривно переплетена з ідеєю створення. Американці отримали ідею рівності від християнської віри, яка стверджує, що кожна людина має божественно створену душу і що всі душі є рівними перед Богом. Проте, якщо ми не віримо в християнські міфи про Бога, створення та душі, що тоді означатиме, що всі люди є «рівними»? Еволюція базується на відмінностях, а не на рівності. Кожна людина має дещо інший генетичний код і від народження піддається іншому впливу довкілля. Це призводить до розвитку різних якостей, що дають різні шанси на виживання. Отже: «створені рівними» слід перекладати як «еволюціонували по-різному».

Так само, як люди не були створені, відповідно до біологічної науки, не існує й «Творця», який «наділив» їх чимось. Існує лише сліпий еволюційний процес, позбавлений жодної мети, що веде до народження окремих людей. «Наділені своїм Творцем» слід перекладати як просто «народжені».

Аналогічно, не існує в біології й таких речей, як «права». Є лише органи, здатності та характеристики. Птахи літають не тому, що мають таке право, а тому, що мають крила. І неправда, що ці органи, здатності та характеристики є «невід’ємними». Багато з них постійно мутують і з часом можуть бути цілком втрачені. Страус – це птах, який втратив свою здатність літати. Тому «невід’ємні права» слід перекладати як «мінливі характеристики».

А які ж характеристики виникли в людей у процесі еволюції? «Життя», безумовно. Але «свобода»? Такої речі в біології не існує. Так само, як рівність, права та товариства з обмеженою відповідальністю, свобода є чимось, що люди вигадали і що існує лише в їхній уяві. З біологічної точки зору, безглуздо казати, що люди в демократичних суспільствах є вільними, тоді як люди в країнах із диктатурою є невільними. А як щодо «щастя»? Досі біологічні дослідження не змогли запропонувати чітке визначення щастя або спосіб його об’єктивного вимірювання. Більшість біологічних досліджень визнають лише існування задоволення, визначити та виміряти яке значно легше. Тому «життя, свобода та прагнення до щастя» слід перекладати як «життя та прагнення до задоволення».

Отже, ось переклад цього рядка з американської Декларації незалежності біологічними термінами:

«Ми вважаємо самоочевидними істинами, що всі люди еволюціонували по-різному і народжуються з певними мінливими характеристиками, до яких належать життя та прагнення до задоволення».

Прихильників рівності та прав людини може обурити такий логічний ряд. Їхня відповідь може звучати так: «Ми знаємо, що люди не є рівними біологічно! Але якщо вірити, що ми всі є рівними за своєю суттю, це дозволить нам створити стабільне та процвітаюче суспільство». Я не маю, що заперечити. Саме це я маю на увазі, коли говорю про «уявний порядок». Ми віримо в конкретний порядок не тому, що він є об’єктивною істиною, а тому, що віра в нього дає можливість нам ефективно співпрацювати та формувати краще суспільство. Уявні порядки не є зловмисними змовами або непотрібними міражами. Скоріше, вони є єдиним способом ефективної співпраці великої кількості людей. Проте врахуйте, що Хаммурапі міг би обстоювати свій принцип ієрархії за допомогою тієї самої логіки: «Я знаю, що знать, міщани та раби не є за своєю суттю різними видами людей. Але якщо вірити, що вони ними є, це дозволить нам створити стабільне та процвітаюче суспільство».

Істинно віруючі

Цілком можливо, що, читаючи попередні параграфи, деякі читачі ніяково совалися у своїх кріслах. Більшість із нас сьогодні привчена реагувати в такий спосіб. Нам легко прийняти, що Кодекс Хаммурапі був міфом, але ми не хочемо чути, що права людини також є міфом. Якщо люди усвідомлять, що права людини існують лише в нашій уяві, чи не загрожуватиме це розпадом нашому суспільству? Вольтер сказав про Бога так: «Немає ніякого Бога, але не кажіть цього моєму слузі, аби він часом не зарізав мене вночі». Хаммурапі міг би сказати те саме про свій принцип ієрархії, а Томас Джефферсон про права людини. Homo sapiens не має жодних природних прав, як не мають їх павуки, гієни та шимпанзе. Тільки не кажіть про це нашим слугам, аби вони часом не зарізали нас вночі.

Такі страхи цілком виправдані. Адже природний порядок – це стабільний порядок. Немає жодного шансу, що завтра перестане діяти закон тяжіння, навіть якщо люди перестануть у нього вірити. Натомість уявному порядку завжди загрожує небезпека розпаду, бо він залежить від міфів, а міфи зникають, щойно люди перестають у них вірити. Щоб убезпечити уявний порядок, необхідні постійні та напружені зусилля. Деякі з цих зусиль набирають форму насильства та примусу. Щоб примусити людей діяти відповідно до уявного порядку, доводиться постійно залучати армію, поліцію, суди та в’язниці. Якщо давній вавилонянин засліплював свого сусіда, зазвичай доводилося задіяти певне насильство, щоби застосувати закон «око за око». Коли в 1860 році більшість американських громадян дійшли висновку, що африканські раби є людськими істотами, а тому повинні насолоджуватися правом на свободу, то, щоб із цим погодились південні штати, знадобилася кривава громадянська війна.

Проте уявний порядок не може підтримуватися самим лише насильством. Він потребує також певної кількості істинно віруючих. Згадаймо тут князя Талейрана, який розпочав свою хамелеонівську кар’єру за часів правління французького короля Людовика XVI, пізніше служив революційному та наполеонівському режимам, а потім знов змінив уподобання, закінчивши свої дні як слуга відновленої монархії. Підсумок десятиліть свого досвіду як урядовця він підбив такими словами: «Багнети можна використати для багатьох завдань, але на них доволі незручно сидіти». Один-єдиний священик часто робить справу сотні солдатів – причому значно дешевше та ефективніше. Більш того, якими б ефективними не були багнети, хтось повинен уміти з ними поводитись. Навіщо солдатам, тюремникам, суддям та поліції підтримувати уявний порядок, у який вони не вірять? З усієї колективної діяльності людей одним із завдань, які організувати найскладніше, є насильство. Якщо сказати, що соціальний порядок підтримує військова сила, то одразу постає питання: А що підтримує військовий порядок? Неможливо організувати армію самим лише примусом. Щонайменше,