Читати книгу - "Енріке Портеро в Академії Баленсіага, Maurice Fedoux"

Ці слова зламали останній бар'єр самоконтролю Енріке. Його обличчя спотворилося від люті, очі розширилися. Він зробив крок уперед, ніби готуючись кинутися на Вальдемеро.

— Ви… ви злочинець! Я не бажаю з вами працювати! Я хочу вирвати ваше серце й віддати на поталу собакам! Пристреліть мене краще! Я не хочу мати жодних справ із таким чудовиськом!

Його очі блищали від непролитих сліз люті та відчаю. Раптом Енріке замовк, важко дихаючи.

Вальдемеро мовчки спостерігав за цим спалахом, і його обличчя залишалося безпристрасним. Тільки легке звуження очей виказувало його оцінюючий погляд, ніби він вирішував, що робити з хлопцем.

Енріке, тремтячи від злості й розпачу, не зводив очей з Вальдемеро. Сльози заповнювали його очі, але він стримував їх, не даючи пролитися. Усі ці емоції змішалися у вихор люті й відчаю.

— Пристреліть мене краще! — захрипів Енріке, дивлячись прямо в обличчя Вальдемеро. — Я не бажаю мати справу зі злочинцем! Я хочу померти з честю, плюнувши в обличчя вбивці моїх батьків!

Зібравши весь свій відчай в один імпульс, Енріке плюнув йому в обличчя. В ту ж мить його серце шалено закалатало — він усвідомлював, що цей відчайдушний жест міг коштувати йому життя. Вальдемеро повільно змахнув слину з обличчя, його очі холодні, як крига. Крижаний спокій знову з’явився на його обличчі, але в голосі прозвучала явна загроза.

— Дурний хлопчисько, — з презирством вимовив він, очі звузилися, набуваючи хижого блиску. — Ти не вийдеш звідси живим. Я закопаю тебе тут, як собаку.

Він підняв пістолет і націлив його прямо в чоло Енріке. Морок нічного лісу, здавалось, згустився навколо, немов завмерши в очікуванні кривавого фіналу. Навіть вітер зупинився, ніби сама природа схвильовано спостерігала за кінцем цієї сцени.

Вальдемеро, трохи примружившись, поклав палець на спусковий гачок, а його голос зазвучав крижаним шепотом:

— Прощайся з життям, молокососе, — прошипів він, готуючись до останнього кроку.

Енріке відчував, як кров стукає у скронях, а холод металу пістолета, спрямованого прямо на нього, наче проникає в самі кістки. У цей момент усе навколо втратило сенс — тільки страх і ненависть до людини перед ним заповнювали свідомість. Смерть здавалася неминучою.

Коли здавалося, що все скінчено, тишу лісу розірвав рев мотора й скрегіт гальм. Світло фар різко засліпило Вальдемеро та Енріке, заливаючи навколишній морок холодним, різким сяйвом. Вальдемеро й Енріке, осліплені раптовим спалахом, інстинктивно прикрили очі руками, намагаючись зорієнтуватися в обстановці, що змінилася.

Вальдемеро, незважаючи на свій досвід і холоднокровність, на мить утратив концентрацію, відволікши погляд на джерело світла. Цього короткого моменту вистачило Енріке, щоб зібратися й спробувати врятуватися. Відчувши інстинктивний порив до втечі, він рвонувся убік.

Раптом повітря розітнув оглушливий звук пострілу з пістолета Вальдемеро. Куля просвистіла повз його вухо, настільки близько, що Енріке відчув, як подув повітря прошив йому скроню. Запах пороху змішався із сирим ароматом лісу.

І тоді, з темряви, мов примара, виринула постать, рухаючись з котячою грацією та неймовірною швидкістю. Незнайомець у масці миттєво опинився біля Енріке, захищаючи його власним тілом. Його статура випромінювала силу та впевненість, а очі крізь прорізи маски світилися загрозливо.

— Хто ти, чорт забирай?! — вигукнув Вальдемеро, на мить збентежений появою нової загрози. Він зробив крок назад, намагаючись оцінити незнайомця.

— Відпусти хлопця, Вальдемеро, — пролунав глибокий і загрозливий голос незнайомця, схожий на грім серед тиші лісу. — Він тобі не рівня, і ти це знаєш.

Вальдемеро, усвідомлюючи, що ситуація вислизає з-під контролю, холодно поглянув на незнайомця з неприхованою ненавистю. Важко дихаючи, він зрозумів, що не може дозволити собі ризикувати. Кинувши останній зловісний погляд на Енріке, він різко розвернувся і зник у густому лісі, розчиняючись серед темряви й дерев, наче жах, що обірвався. Його постать розчинилася в пітьмі, залишаючи після себе тільки шурхіт листя і тріск гілок.

Енріке, лежачи на вологій землі, відчув, як напруга повільно покидає його тіло, залишаючи за собою тільки слабкість і тремтіння. Адреналін схлинув, залишивши відчуття спустошення. Тепер ліс знову був тихий, лише гудіння двигуна і його важке дихання нагадували про щойно пережитий кошмар. Поряд із ним залишився хтось, хто врятував його в останній момент.

Поволі Енріке підняв очі, намагаючись роздивитися обличчя свого рятівника, приховане під маскою. У голові вирували питання, але відчуття виснаження заважало вимовити хоча б одне з них. Незнайомець не переслідував Вальдемеро, натомість підійшов до Енріке і обережно допоміг йому підвестися.

— Ти в порядку? — спитав незнайомець, знімаючи маску. Перед Енріке стояв директор Академії Альваро Д'Амбладо. Йому якимось чином стало відомо про викрадення, і він прийшов на допомогу. Енріке, приголомшений несподіваним порятунком, не міг вимовити ані слова, лише мовчки кивнув, відчуваючи, як його серце продовжує шалено калатати.

— Ти був дуже хоробрим, Енріке, — м'яко сказав Альваро, вдивляючись у його обличчя. Його голос був заспокійливим, повертаючи Енріке від жаху до реальності. — Але Вальдемеро — небезпечний ворог. Тобі треба бути обережнішим. Ми впораємося з ним, але зараз тобі треба відпочити. Як ти почуваєшся? — Альваро обійняв його за плечі, поволі підводячи до світла фар, щоб переконатися, що Енріке не поранений.

Але Енріке більше не міг стримуватися. Усі емоції, що вирували всередині, вибухнули назовні.

— Він убив моїх батьків! Він убив їх! — захлинаючись сльозами, Енріке уткнувся в плече Альваро, як маленька дитина, і гірко заплакав.

— Я знаю, Енріке, знаю, — тихо відповів Альваро, продовжуючи обіймати його й гладити по спині, даруючи йому відчуття тепла й захисту. Їх обох огортала тиша, але тепер вона була обнадійливою — такою, в якій кожен з них знайшов підтримку й полегшення. У цю мить жодному з них не хотілося роз'єднуватися бо обидва знали, що вже не самотні в своїх випробуваннях.