Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Він розумів, що цей похід не поверне йому любов, проте заспокоїть його душу. Родіон біг від жорстокої реальності, як міг.

         Ніхто, крім нього, в той час не спускався разом з ним. Першу хвилину йшли звивисті сходи, напрямлені вниз, під землю. Родіона це дуже радувало, він відчув, як жив кожен монах, бувший тут, та як він відривається від суспільства, віддасть себе мудрості ескапізму. В один мент, спускаючись по сходах, зліва виявилось малесеньке приміщення з двома вузькими прямокутними кам’яними плитами метром заввишки. Розміщені ці плити були навпроти одне одного, утворюючи дуже вузький прохід. Родіон Михайлович не раз вже бачив це приміщення, проте ніколи туди не вирішувався заходити (хоч ніяких дверей та перегородок там не стояло). Він знав, що це келія древніх монахів, які й спали тільки на цих плитах, на твердому каменю. Родіон увійшов туди.

         Хвилююче відчуття тоді було в Родіона Михайловича. Він торкнувся плити – ліжка ченців, та відчув, як миттєво мороз пройшовся по його шкірі. Родіон звик судити та відчувати все тільки візуально. Його зір добре зберігся, не дивлячись на вік, й тому він йому довіряв свої почуття. Одначе цього разу доторкання до студеного ложа пройняло його тіло. «Тут лежали люди, що віддали своє ім’я, свою душу, діла та всіх знайомих Богу», – відчував тоді Родіон Михайлович. Йому не було страшно знаходитись тут. Ба більше, він розумів, що сюди приходили такі ж люди, як і він: які розчарувались в суспільстві, грішили, зневірились, але як і Родіон, мимоволі знаходили надію в Богові. Віддавши ж кожну частинку свого організму Йому, вони стали виконувати Його настанови у вигляді добрих справ. «Цим вони уподібнилися не грішному, невдалому творінні Господа – людям, а стали мов святі Архангели, слухатись Його». При цьому в келії була дуже низька стеля, й навіть з невеликим ростом Родіона маківка його впиралась в неї. Коли врешті між пальців іконописця потік віск, він вийшов із келії, витираючи хустинкою свої засалені кінцівки.

         Родіон Михайлович став спускатись нижче. На щастя, в печерах подекуди стояли кондиціонери, тож наш герой міг добре охолодитись від нещадної спеки тут, серед святих угодників. На різкому повороті печер у Родіона виявились два шляхи: один, зліва, вів сходами донизу, де виднілась в заглибленні стіни, на півметровій висоті невелика труна з прозорими стінками, й лежало в ній повністю накрите різнобарвною, візерунковою одежою тіло; попереду ж печери вели вверх, а на стіні виднілась зелена табличка з жирним написом «Вихід». Звичайно, Родіон Михайлович звернув наліво й спустився по високим сходам.

         Над першим так званим рака висіло золоте кадило, – як і над кожним іншим в печерах, – на одній стороні, в невеличкому заглибленні, висів образ святого, якому належали мощі, а на другій стороні, в дерев’яній рамці було виписано староруським почерком його ім’я. Родіон Михайлович спочатку освітив самі мощі: голову святого закутали в бордове простирадло з вишитим на ньому золотим хрестом. Тулуб та ноги його закривали білі шати, прикрашені коричневим квітковим орнаментом. Родіон Михайлович особливо звернув увагу на суху, нетлінну долоню, що виднілася з-під білосніжної одежі, покладена тильною стороною догори; довгі кінчики пальців на ній були зігнуті, а кісточки випнуті. І кожен раз, коли Родіон ходив до печер – його вражало розуміння того, що перед ним насправді лежить нетлінне тіло людини, яка колись ходила по землі та жила (дійсно жила!) в ім’я Бога. Він поклав руку на скло, та другою рукою освітив образ сього угодника. Це був старець в чернечих рясах з розумними очима та довгою сивою бородою, а в лівиці своїй він тримав пару великих ключів. Повернувши свічку до напису по ліву сторону стіни, в бік голови святого, він прочитав наступне: «преподобный Логвин, вратарь Печерский». Родіон Михайлович промовив його ім’я, та промовляючи, приклався до холодного скла, під яким він лежав.

         Проте завжди в дальніх печерах найбільше вражали Родіона не рака з мощами, а маленьке приміщення не більше півтора метра завдовжки. Увійти туди було неможливо, – вхід тут був загороджений, тільки можна дивитись крізь довгі горизонтальні отвори. Але дивитись було на що. В приміщенню тому, за скляними дверцятами, в прозорих та срібних посудинах зберігались черепа, більш відомі як «мироточиві глави». Черепа ці були жовті, проте з часів вже згадуваного нами Петра Могили мали чудодійні властивості, та відповідно мироточили. Але Родіона, як і звичайного обивателя, вражав та навіть страхав той факт, що будь-який череп тут колись був зовсім не тільки черепом, а й цілим тілом, і людиною, і тепер, опісля кончини своєї, завдяки праведним вчинкам, мироточать від Бога. Звичайно, чув Родіон Михайлович деяку історію про ці «мироточиві глави», коли в XIX столітті приїхав до Києва російський правитель Микола I, й увійшов до печер, побачив, що черепа масні, мироточать, та запитав у монаха: «Коли в них масло вливав?; той відповів: у середу». Проте, це всього лиш легенда, в яку Родіон Михайлович не вірив, та й коли вдивлявся тепер в ті черепа в посудинах (а знаходились вони якраз поряд від мощів преподобного Логвіна), вважав за краще не думати про подібні дурниці. В цей момент душа його з’єднувалась з чимсь незмірно великим, священним, до чого людська думка не може дійти, але почуття могли осягнути те, тільки потрібно жити праведно, як ті, кому належали «мироточиві глави». Родіон відчував, що відбуваються в ці миті усі таїнства Господні в його душі. Відчував, як зароджується в ньому дух православ’я, даний йому від самого хрещення; як миро із черепів, любо пахнучи, тече долі ним, наче на миропомазанні; як Тіло й Кров Агнця приймає душа його, отримуючи, як під час євхаристії, істинну благодать; як перед цими святими угодниками, чиї голови, як Іоанна Хрестителя, лежать тепер в посудинах, – може він очистити душу свою в сповіді; як в страждальній своїй любові до Марії зможе він знову повінчатись з нею, перед престолом Господнім; як в кінці існування фізичного тіла його, залишать помазати єлеєм та прочитають сім молитов та сім прохань за нього, й відійде тоді він до сих святих; та як, нарешті, шлях його прокладатиметься до цієї святості, до праведності через покладення рук до Господа, через хіротонію, а в його випадку – через постриг, де він зможе стати до вічної служби Богові. В ті миті Родіон Михайлович відчував, як близько він тепер до Нього.