Читати книгу - "Малиновий пелікан"

Із цією думкою я знову заснув, але сон мій був неміцним. Укотре розплющивши очі, я побачив, що Варвара спить, а цей самий Іван Іванович чи Джонсон енд Джонсон, чи чортзна, яке його насправді ім’я, схилився над Зінулею, і вони про щось там шепочуться, втім, доволі голосно. Вважаючи, очевидно, що я чи міцно сплю, чи глухий і не почую. А в мене, не зважаючи на мій вік, слух іще, як кажуть, відмінний. Я напружився і почув, що вона називає його муженьком, Ванюшею і котиком, а він їй розповідає, що там, де він працює, науковий експеримент повністю завершено, перевтілення практично відбулося, режим дня у нього (у того, про кого вони перешіптувалися) зостався практично колишнім, але раціон змінився на користь риби. Потім була недовга пауза, і раптом цей чоловік заговорив про мене. Кивнувши в мій бік, він запитав у Зінулі:

– Ну, а цей що?

– Що ти маєш на увазі? – запитала Зінуля.

– Не розумієш чи як? Гадаєш, справді серйозний випадок?

– Серйозніше не буває, – впевнено відповідала Зінуля.

– Енцефаліт? – перепитав він з надією.

– Відносно енцефаліту не знаю, але ознаки бореліозу наяву.

– А врятувати можна?

– Можна, якщо вчасно надати необхідну допомогу.

– Але ти постарайся, щоб не вчасно, – сказав він. – Не поспішай.

– А ніхто й не спішить. Ти ж бачиш, їздимо кругами туди-сюди, колеса проколюємо, попутників підбираємо.

Не можу передати, як я був вражений почутим. Виявляється, все, що зі мною сталося, це була здорово розроблена хитра операція. Спершу засадили в мене кліща. І ось чому вони відразу прилетіли на мій виклик. Боялися, що інша «швидка» їх випередить, одвезе мене в Тоцьк, там цього кліща миттєво витягнуть і врятують мене від можливих наслідків. А вони відразу прискакали, оголосили, що Тоцьк мене не бере, начебто тому, що я не академік, і взялися мене везти по найдовшій заплутаній дорозі в сподіванні, що за цей час інкубаційний період мине і кліщ зробить свою справу.

Я так розхвилювався, що мені коштувало неабияких зусиль, щоб не виказати себе.

Марення дійсності

Ну, ви вже все зрозуміли і ставитеся одні, можливо, зі співчуттям, а інші – зі зловтіхою до того, що у мене, старої людини, в голові усе переплуталося. Перебираючи подумки свої спогади, я ніколи не можу з цілковитою впевненістю сказати, що з цього сталося дійсно, що наснилося, примарилося, примріялося чи було просто породженням моєї уяви. Ясна річ, скажете: вік, склероз, маразм, альцгеймер. Не заперечуватиму, певне, і це має місце, але, правду кажучи, я й замолоду славився химерником. І якщо в ті часи, коли ще в голові у мене мозкової речовини було більше, ніж кальцію, я інколи не міг відрізнити те, що було насправді, а що вигадав зі своєї голови. А інколи я гадав, що й не слід розрізняти. Як пам’ятаєш, так і пам’ятаєш. Все наше життя – це спогади про минулі події. Чим більше їх було, тим життя видається довшим та багатшим, а вже які вони були – реальні чи вигадані, немає значення.

Отже, було це чи не було, але, як я пам’ятаю, їдемо ми в інститут Скліфосовського у такому складі: я, моя дружина Варвара, водій Паша, фельдшер Зінуля, кліщ і… Ну, щодо «і» достеменно сказати не можу. Чи був підхоплений нами на шляху попутник Іван Іванович, чи був він тим Іваном Івановичем чи іншим, чи Джонсоном енд Джонсоном, чи мав він якесь відношення до нашої Зінулі і чи взагалі існував, міркуйте самі. Далека дорога, асфальт кривий, машину похитує, хочеться спати, але Зінуля тріскоче, не вгаваючи, і ділиться сумнівами з приводу свого Ванюші-котика, чи насправді там його тримає робота чи щось інше у вигляді пташниць-лаборанток, які там ходять в коротких білих халатиках, котрі ледь прикривають те, що котик завжди держить у своїй невсипущій уяві.

– Як ви гадаєте, – ставить мені Зінуля чергове безглузде запитання, – зраджує він мені чи ні?

– Звідки я можу знати, зраджує він чи ні, якщо я з ним навіть не знайомий?

– Яка різниця, знайомі чи не знайомі, адже ви також чоловік… ну, були колись…

– Що? – нащурилась Варвара.

– Вибачте, не те бовкнула, – відразу ж виправилась Зінуля. – Ні, я бачу, звичайно, що ви чоловік, не були, а є і, дай Боже, кліща витягнемо, ще довго будете. Можливо, цей кліщ вам у цьому сенсі й на користь піде. Так от, якби ви працювали серед таких дівчат з крутими сідничками і в коротеньких халатиках, ви як би на них реагували?

Але тут Варвара в мене вчепилась:

– Ну-ну, скажи, мені також цікаво.

Я їй не відповів, а в Зінулі запитав:

– А що б ви робили, якби взнали?

– Ой, не приведи Господи! Ви знаєте, я так для себе вирішила, навіть цікавитись не буду. Тому що, якщо взнаю, почну бешкет і собі ж гірше зроблю. А так не бачу, не знаю, все добре. Ви зі мною згодні?

Я погодився, вважаючи, що Зінуля не просто має слушність, а висловлює народне ставлення до правди життя, котра народу не потрібна і на котру він вже багато років закриває очі. І живе за принципом: менше знаєш, краще спиш. Щоб душевно себе не травмувати, він не бажає нічого знати ні про минуле, ні про теперішнє. Як, за що і в яких кількостях минулий режим знищував наших батьків, дідів та прадідів, серед яких одні формально були жертвами, інші – катами, але жертвами були усі. Тому що кат, перед тим, як вбити іншу людину, вбиває людину у собі. Про катів у Пастернака: «наверно, вы не дрогнете, сметая человека. Что ж, мученики догмата, вы тоже жертвы века». Життя країни в нещодавньому минулому було страшне та ганебне, але ті, хто прожив його і хто не прожив, не бажають знати та соромитись й охоче дослухаються до тих, хто казав їм, що доброго було більше, ніж поганого, і погане робилось заради доброго. Людина уникає можливості почути правду про минуле і теперішнє, хоча підозрює, що вона існує не така, як їй кажуть. Але при цьому припускає й те, що коли вона цю правду взнає, їй стане жити неспокійно та незатишно, страшно чи соромно, чи і те, й інше. Це