Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Якби я хотів шукати ще якихось доказів суто філософського характеру поведінки цих обох джентльменів у даному досить скрутному становищі, я був би звернув увагу на той факт, що вони відстали від погоні саме на ту мить, коли загальна увага юрби скупчилася на Оліверові, й дременули чимдуж навпростець найкоротшим шляхом додому.

Пролетівши вітром через цілий лабіринт вулиць, вуличок і заулків, хлопці нарешті вкоротили ходи, наважилися віддихатись трохи й зупинилися в низькій темній підворітниці. Заледве відсапавшись, містер Бетс радісно чвиркнув, свиснув, з безпорадним реготом упав на спину й почав качатися по землі, рвучи собі боки зі сміху.

– Який тебе ґедзь укусив? – здивувався Проноза.

– Хо-хо-хо-хо! – безсило реготав Чарлі.

– Заткни пельку! – обірвав його товариш, обережно озираючись навколо. – Тобі кортить, щоб нас злапали, дурню!

– Ой держіть мене, ой держіть мене, не можу! – реготався Чарлі. – Шарах – і хода навпростець, навмання, головою об стовп, об ліхтар, шубовсть, беркиць і знову на ноги, як та пружина, а я з хусткою в кишені за ним, за ним і нацьковую: «Переймай, переймай!» Ой не можу, не можу! – Гаряча уява містера Бетса викликала всю цю нещодавню сцену занадто жваво перед його очима: він знову почав корчитися й перевертатись і зареготався ще дужче.

– А що заспіває нам Феджін? – спитав поважніший Проноза, коли його товаришеві на хвилю в горлі дух сперло.

– Що? – пирснув Чарлі.

– Еге, що?! Що він нам скаже? – повторив Проноза.

– А що ж він має казати? – нараз схаменувся Чарлі, бо серйозний тон товариша вразив його. – Що він може сказати?

Містер Давкінс свиснув, зняв капелюха, почухав потилицю і похитав головою.

– Що це значить? – спитав Чарлі.

– Ох-ох-ох, ох-ох-ох, капуста й горох, жабу геть шкереберть, – свиснув Проноза, кумедно скорчивши свою хитру мармизу.

Ці слова очевидячки не цілком задовольнили містера Бетса, і він перепитав:

– Що це значить?

Проноза нічого не сказав, мовчки одягнув капелюха, підібрав під пахви поли свого сурдута, випнув щоку, фамільярно, але дуже красномовно хляснув себе кілька разів по кінчику носа й, крутнувшись на підборах, шмигнув крізь ворота, а за ним і містер Бетс із замисленим виразом на обличчі.

За кілька хвиль по цій розмові веселий старий джентльмен, що сидів, схилившись над циновим казанком, з кавалком сухої, як ремінь, ковбаси й шматком хліба в одній руці і складаним ножиком у другій, почув на сходах несміливі кроки; він обернувся до дверей; гидка ухмілка скривила його бліде обличчя, гострий погляд блиснув з-під навислих рудих брів, і він нашорошив вухо.

– Гм… що ж це таке? – пробубонів він, бліднучи на виду. – Тільки двоє? А де ж третій? Не могли ж вони встряти чортові в зуби?.. Побачимо!

Кроки наближалися; ось вони вже на помості. Двері нечутно відчинились і так само зачинилися: Проноза, а за ним Чарлі увійшли до кімнати.

Розділ XIII

Шановний читач знайомиться з новими дійовими особами і дізнається про них багато цікавих речей, що мають безпосереднє відношення до цієї повісті

– Де Олівер? – спитав старий, грізно підводячись з місця. – Куди ви його поділи?

Злодійчуки зніяковіло ззирнулися і полохливо глянули на свого вихователя, вдаючи, що дуже вражені його несподіваним гнівом, але нічого не відповіли.

– Де подівся хлопець? – провадив він, цупко хапаючи Пронозу за комір і гидко вилаявшись. – Кажи, тварюко, а то задушу!

Містер Феджін не жартував, і обережний Чарлі Бетс, що завжди готував собі заздалегідь позиції для відступу, цілком серйозно збагнув, що за Пронозою надійде і його черга скуштувати на своєму горлі лагідних пазурів; тому він упав навколішки й криком закричав (чимсь середнім між ревом скаженого бугая і говіркою трубою).

– Чи ти нарешті заговориш? – кричав Феджін, трясучи Пронозу так, що було дивно, як він його взагалі не витрусив з його широкого вбрання.

– Піймали хорти, і край, – та годі-бо, пустіть! – похмуро огризнувся Проноза й живим махом випорснув із свого просторого сурдута так, що той залишився в руках старого. Він підскочив до стола, схопив виделку й запустив її в жилет веселого дідуся з таким завзяттям, що якби влучив, то було б уже не до смішків. А дідусь з несподіваною для своїх років жвавістю шарахнувся як ошпарений від нього, теж схопив з вогню казанок і замахнувся ним у голову свого супротивника; але тут його погляд упав на Чарлі Бетса, що в цю хвилю заверещав на пуп: казан несподівано змінив свій напрямок і полетів просто в анфас цьому паничеві.

– Чи ви тут подуріли, чи що? – прогримів раптом чийсь грубий голос. – Хто це казана мені межи очі шпурнув? Щастя твоє, що тільки пивом сикнув, а то б я тобі показав, де раки зимують. Не думав я досі, що ти, бісовий старцюго, вмієш розливати якесь питво окрім води, та й ту не дуже, бо ж платить за неї водогінникам все одно що три місяці мусиш. З чого це у вас така буча здійнялася? Ет, к бісовому батьку вас усіх, увесь шарф пивом зальопали! Ну, ну, йди сюди, гаде, чого там плазуєш за дверима, хазяїна свого боїшся, чи що? Сюди! – Це говорив дебелий кремезний чолов’яга середнього віку; на ньому був чорний плисовий сурдут, засмальцьовані сукняні штани, високі шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи, що щільно облягали опуклі мускулясті литки його грубезних ніг (при такому вбранні ноги такі без кайданів завжди дають трохи незакінчену картину). На голові він мав коричневого капелюха, а навкруг шиї в нього була обв’язана брудна носова хустка з обтіпаними кінцями, якими він обтирав тепер собі пиво з лиця. Нарешті він прийняв хустку від свого зарослого щетиною репаного обличчя й похмуро оглянув кімнату; над одним оком у нього синіла пістрява пляма – очевидячки, від свіжого удару.

– Сюди, чуєш?! – гукнув симпатичний кайданник.

Білий кудлатий пес з розквашеною мордою бочком проліз через двері.

– Чого спинився?! – гукнув на нього хазяїн. – Мабуть, зазнавсь, я вже тобі не пара? Ну, лягай.

З цими словами він так штурхонув пса ногою, що той відлетів сторчака в протилежний кінець кімнати (але видно було, що це йому не первина, бо він, не писнувши, зібгався в кутку клубочком і, кліпаючи своїми підсліпуватими закислими